Розділ 30

У переліску вони не почувалися в безпеці.

Так, величезні крилаті потвори не могли так легко сунутися сюди, як на відкритий схил. Так, стовбури, гілля й густі папороті заважали їхнім жахливим крилам, велетенським дзьобам і довгим шиям. Так, надворі зараз шматували травоїдних, а не їх. Але все це не робило перелісок домом. Це було просто місце, куди вони встигли забігти раніше, ніж їх наздогнали.

Француз стояв, зігнувшись, упершись руками в коліна, і намагався віддихатися. Одну сіру тушку він досі тримав за лапи. Мокре пір’я липло до пальців, а сама тушка бовталася важким, неприємним тягарем. Другу тримав Женька. Муха сидів на землі, прихилившись спиною до стовбура, і дивився назовні — туди, де поміж дерев миготіли величезні крила.

Ніхто не говорив.

Зовні досі тривав бенкет. Крилаті гіганти ділили здобич діловито, майже спокійно. Один розправляв крила, відганяючи іншого. Другий опускав дзьоб і рвав м’ясо. Третій, стоячи трохи осторонь, чекав свого моменту. Час від часу до перелісу долинав короткий вереск іще живого травоїдного або сухий удар дзьоба об камінь. Після такого навіть Муха не намагався жартувати.

Світ знову довів, що він непередбачувано злий.

Не просто небезпечний, як складна гра, де можна вивчити правила. Ні. Правила тут змінювалися щохвилини. Гарна лука труїла пилком. Річка вдавала спокійну. Каміння після дощу перетворювалося на годівницю для небесних чудовиськ. Перелісок рятував від крил, але всередині міг ховати що завгодно. І хлопці розуміли це дедалі краще з кожною годиною.

— Нам би причаїтися, — нарешті сказав Муха.

Голос у нього після бігу й криків був хрипкий.

— Хотілося б, — відповів Женька.

— Але? — спитав Француз.

Він уже знав, що буде «але».

Женька опустив тушку на землю біля кореня, але з рук остаточно не випустив, наче боявся, що навіть мертву їжу хтось зараз потягне.

— Але якщо ми просто причаїмося, то залишимося тут. А план був не в цьому. Треба дістатися вище. Знайти місце, де можна розкласти велике багаття. Не на п’ять хвилин, а на кілька днів, якщо доведеться. Щоб дим і світло було видно здалеку.

— Саньці, — сказав Муха.

— Саньці. І нам самим. Вогонь — це сигнал. І, схоже, захист.

Француз озирнувся на дерева. Листя блищало після дощу. З гілок крапала вода. Під ногами хлюпала мокра земля, перемішана з крижаною крихтою після граду й збитими зеленими клаптями.

— Вогонь і зараз не завадив би.

Сперечатися з цим було важко. Усі троє були мокрі, виснажені втомою, брудом, квітковим пилком, градом і бігом. Одяг липнув до тіла. Черевики Француза знову чвакали, хоча після річки він уже майже змирився з тим, що сухими вони більше ніколи не будуть. Муха тремтів не стільки від холоду, скільки від нервового спаду. Женька відчував, як порожній шлунок знову починає нагадувати про себе, бо адреналін відпускав, а сили треба було звідкись брати.

Але вогонь означав дим.

Дим означав: їх помітять.

— Якщо розкладемо багаття, — сказав Муха, — сюди всі прийдуть?

— Або навпаки підуть, — сказав Француз.

Женька мовчав. Він думав про те, що бачив раніше: як тварини сахалися незвичних звуків, як раптори не розуміли пейнтбольних ударів, як цей світ реагував на те, чого не знав. Вогонь тут не був багаттям біля намету. Не був мангалом, пікніком, кухнею, лампочкою, грубкою. Для місцевих звірів вогонь міг означати лише лихо: блискавку, палаючий ліс, дим, втечу.

— Ризикнемо, — нарешті сказав він.

Муха підвів голову.

— Просто зараз?

— Так. Голод не тітка. Нам треба поїсти. І хоч трохи підсохнути. Якщо вогонь почне когось приваблювати — підемо на дерева. Але якщо він їх відлякає, у нас буде хоч якась зона довкола.

Француз кивнув.

— Тоді швидко. Поки ті назовні зайняті.

Швидко не вийшло.

Після зливи й граду все було вогке. Не просто мокре зверху, а напитане водою. Гілки ламалися погано — більше гнулися, ніж тріщали. Листя було марне. Кора сира. Порохнява мокра. Навіть те, що лежало під камінням або корінням, усе одно тягнуло вологу. Хлопці розбіглися лише на кілька кроків у різні боки, не втрачаючи одне одного з поля зору, і почали збирати все, що мало бодай якийсь шанс загорітися: тонкі підсохлі гілочки, шматки кори з внутрішнього боку, ламкі стебла, старе пір’я й пух із тушок, зовсім дрібну деревну потерть з-під навислого кореня.

— Не відходити! — нагадав Женька.

— Я тут! — відповів Муха з-за папороті. — І тут усе мокре!

— Здивував, — сказав Француз.

Він знайшов невеличку ділянку під похиленим каменем, де частина старої кори промокла менше. Зішкріб ножем верхній вологий шар, зняв ізсередини тонкі підсохлі смужки й приніс їх до вибраного місця. Багаття вирішили розкладати між трьома каменями, у невеликій заглибині, щоб полум’я не було видно відразу з усіх боків і щоб вітер не розносив іскри. Хоча після такого дощу ліс навряд чи міг зайнятися, перевіряти цього ніхто не хотів.

Запальничка у Женьки спрацювала лише з четвертого разу.

Перший вогник одразу згас. Другий теж. На третій порохнява задиміла, але не схопилася. Муха сидів поруч навпочіпки, тримав долоні хатинкою, прикриваючи від вітру, і дув так обережно, що обличчя в нього стало майже героїчним. Француз підсовував найтонші смужки кори. Женька знову клацнув, крихітне полум’я лизнуло сухий край, перейшло на стружку, потім на пух.

Запахло паленим пір’ям.

— Фу, — сказав Муха.

— Терпи, — сказав Француз. — Це ще не вечеря.

Багаття спершу більше диміло, ніж горіло. Дим стелився низько, чіплявся за мокре листя, ліз в очі. Хлопці кашляли, але не відходили. Вони годували маленький вогонь буквально по трісочці, не даючи йому задихнутися від мокрих гілок. Спершу тільки підсохле. Потім трохи товстіше. Потім одну вологу гілочку поклали поруч, щоб прогрівалася. Вона зашипіла, почала випускати пару. Її перевернули, підсушили з іншого боку й лише тоді поклали в полум’я.