Розділ 29

На відкрите місце я так і не вийшов.

Стояв на краю заростей — мокрий, змерзлий, із палицею в руці — і розумів: ще один крок, і я опинюся там, де небо належить небу тільки формально. Насправді ним володіли ці гіганти.

Вони літали низько, важко, нервово. Не так, як дрібні птеродактилі над лугом, які ковзали в повітрі, ловили здобич і зникали. Ці були іншими. Величезні крила проходили над кам’яним схилом, кидаючи тіні, від яких земля ніби на секунду темнішала. Довгі голови з дзьобами поверталися з боку в бік. Одні сідали на відкриті ділянки, незграбно складаючи крила. Інші знову злітали, розбігаючись по камінню й ударяючи повітрям по мокрій траві. Треті стояли на землі — високі, сутулі, з такими головами, що будь-хто з них, мабуть, міг би схопити мене впоперек тулуба так, як я взяв би зі столу олівець.

Вони кричали.

Не постійно, а різкими протяжними звуками, від яких усередині все неприємно стискалося. Крик був не пташиний. У ньому було щось трубне, сипле, хрипке, ніби величезний старий міх роздували й різко стискали. Один кричав із кам’яного виступу, другий відповідав нижче, третій злітав і кричав уже в повітрі. Після грози, після граду, після всього цього мокрого білого пекла вони були такі збуджені, що навіть я, нічого в них не розуміючи, бачив: зараз краще їм не траплятися.

Спершу я вирішив, що вони просто полюють після шторму. Град напевно прибив дрібну живність, дощ вимив когось із нір, усе це лежить на камінні, ворушиться, пахне. Для таких дзьобів — готовий сніданок. Але що довше я дивився, то ясніше ставало: справа не тільки в їжі.

Ця частина підніжжя була їхнім місцем.

Не просто місцем, де вони випадково зібралися після бурі. Тут були гнізда.

Я помітив їх не одразу, бо вони зовсім не скидалися на звичні гнізда з гілочок. На відкритому схилі, серед каміння, у заглибинах між плитами й на широких полицях лежали грубі настили із сухих стебел, водоростеподібної трави, великих листків, уламків гілок і, здається, навіть кісток. Деякі були майже круглі, інші просто здавалися вичищеними майданчиками, де все втрамбовано й трохи піднято по краях. На кількох ще лежали яйця — великі, бруднувато-білі, вкриті плямами. В одному гнізді яйце було розколоте. В іншому шкаралупа роздавлена, і біля неї величезний крилатий ящір стояв, опустивши голову, і дуже повільно зсував уламки дзьобом.

Потім я побачив дитинча.

Точніше, спершу подумав, що це просто грудка мокрої шкіри й перетинок. Потім воно ворухнулося. Маленьке порівняно з дорослими, але все одно завбільшки з великого собаку, з непропорційно великою головою, тонкою шиєю і крилами, які здавалися занадто величезними для його тіла. Воно лежало біля краю гнізда, намагалося підвестися, але одна перетинка була дивно підігнута. Дорослий нахилився до нього, торкнув дзьобом. Дитинча видало слабкий різкий звук.

Поруч інший дорослий чистив гніздо від того, що вже не рухалося.

Я відвернувся.

Не тому, що стало шкода саме їх. Шкода було всього живого, яке зараз страждало після граду, але жалість у цьому світі швидко ставала розкішшю. Просто я раптом дуже добре зрозумів: ці гіганти не просто голодні. Вони злі, налякані, роздратовані. Буря побила дорослих — на крилах у деяких виднілися темні забиті місця, один тримав крило трохи нижче, в іншого на дзьобі була свіжа подряпина. Але дорослі витримали. Вони великі. Сильні. Град міг їх поранити, але не знищити. А от яйця й дитинчата постраждали сильніше.

І якщо я зараз вийду на схил — маленький, мокрий, чужий, двоногий, із палицею, — вони не розбиратимуться, хто я і навіщо прийшов. У найкращому разі приймуть за здобич. У найгіршому — за загрозу гніздовищу. А загроза гніздовищу серед цих дзьобів і крил звучала як дуже погана посада.

Я повільно відступив назад.

Дуже повільно. Так, щоб не зашурхотіти кущами, не висунути палицю, не привернути уваги рухом. Один гігант на землі повернув голову в мій бік, але, здається, дивився не на мене, а просто стежив за своєю ділянкою. Я завмер. Він постояв так кілька секунд, потім знову опустив голову до гнізда.

Я відступив глибше в зарості.

Отже, сьогодні далі не можна.

Ця думка була неприємною, але не страшною. Після всього, що сталося за день, я вже починав розуміти: виживання — це не завжди йти вперед. Іноді виживання — це вчасно не йти. Вулкан був ближче, ніж раніше, але між мною і ним зараз лежала відкрита зона, де десятки величезних крилатих тварюк переживали наслідки шторму. Лізти туди означало не сміливість, а дурість.

Я вирішив перечекати.

Не годину і не дві, якщо знадобиться.

До світанку.

Я вже помітив одну закономірність. Найспокійніший час тут — ранній ранок. Не безпечний, а саме спокійний. Після ночі багато хижаків або ситі, або втомлені. Травоїдні ще не повністю розійшлися по відкритих місцях. Повітря прохолодніше. Летючі тварюки підіймаються не одразу. У перші години після світанку можна пройти більше, ніж удень, якщо не тупити й не лізти на рожен. Отже, треба дожити до ранку, а потім зробити марш-кидок. Поки світ ще не прокинувся остаточно.

Для цього потрібно було вибрати місце.

Я повернувся трохи вглиб заростей, подалі від відкритого схилу й гніздовища. Не надто далеко, щоб уранці не втратити напрямок, але достатньо, щоб гіганти зовні не помітили випадкового руху. Дерево знайшов швидко: не ідеальне, але підходяще. Стовбур широкий, гілки починалися не біля самої землі, але забратися можна. Вище є розвилка. Крона не надто густа, зате стовбур міцний. Якщо вночі доведеться рятуватися, я злечу туди швидше, ніж зараз, бо дуже не захочу лишатися внизу.

Але одразу лізти не став.

Уся ніч була попереду. Сидіти на дереві з раннього вечора до світанку — це означає заздалегідь перетворити ноги на дерев’яні палиці, руки на гачки, а голову на мішок із мокрим страхом. Треба було використати залишок дня. Зігрітися, знайти воду, якщо вийде, підготувати щось схоже на багаття, знову поїсти, якщо пощастить.