Розділ 28

Буря закінчилася так само раптово, як і почалася.

Ще кілька хвилин тому здавалося, що небо вирішило перемолоти весь схил вулкана льодом, водою і блискавками, а тепер за кам’яним краєм розщелини вже проступало світло. Грім пішов далі, на інший бік гори. Злива швидко ослабла, перетворилася на рідкі важкі краплі, а потім і вони стали падати тільки з каміння, листя та папороті. Град ще лежав білими шматками в тріщинах між чорними плитами, але вже танув, перетворюючись на холодні струмки.

Женька першим обережно визирнув назовні.

Схил змінився. Усе стало мокрим, блискучим і якимось заново вимитим. Чорний базальт сяяв, мов вугілля після дощу. Мох потемнів. Лишайник набубнявів і став яскравішим. Між камінням текли маленькі каламутні струмки, яких ще чверть години тому не існувало. В улоговинах стояла вода. Папороті довкола були побиті градом: багато листків розірвані, деякі стебла зламані, зелені клапті лежали на камінні впереміш із льодом.

Але найголовніше — небо знову відкривалося.

Сонце вийшло майже одразу, різко, нещадно, ніби ніякої грози й не було. І разом із ним прийшла задуха. Не просто тепло, а волога важка спека, від якої мокрий одяг миттю почав парувати на тілі. Каміння нагрівалося просто на очах. Із тріщин підіймалася пара. Повітря пахло озоном, мокрим попелом, розчавленою зеленню й гарячою породою.

Француз вибрався з розщелини останнім і скривився.

— Чудово. Спершу річка, потім багнюка, потім град. Лишилося тільки, щоб нас обсипали борошном і підсмажили.

— Не підказуй, — сказав Муха.

Він теж був мокрий, хоча прямий дощ майже не діставав їх в укритті. Зате бризки, струмочки зі стін і вода, що стікала підлогою розщелини, зробили своє. Рюкзаки відсиріли. Рукави намокли. Штани в усіх були в мокрих плямах. Не критично, але неприємно. Після квітучого лугу й багнюки це вже здавалося не лихом, а просто черговим станом одягу: сухим він тут, вочевидь, бути не мав права.

Женька перевірив маркери, пакети з кульками й фляги. Вода в них була, навіть більше, ніж до шторму: вдалося набрати з чистих струмочків, що стікали по каменю, не підходячи до великих калюж. Їжі й досі не було. І це псувало настрій сильніше, ніж мокрі рукави.

— Довго стояти не можна, — сказав він. — Каміння нагріється, і тут буде лазня.

— Уже лазня, — відповів Муха.

— Тоді буде сауна з динозаврами, — сказав Француз. — Ходімо.

Вони повністю вибралися з укриття, піднялися трохи вище на кам’яну полицю і тільки там побачили, що сталося з небом.

Воно було повне гігантів.

Великі крилаті ящери підіймалися над мокрим схилом один за одним. Хтось уже кружляв високо, майже під клаптями хмар. Хтось злітав із каміння нижче по схилу, важко розправляючи величезні крила. Хтось проходив низько, довгою тінню ковзаючи по лавових уступах. Після дощу повітря над нагрітим камінням тремтіло, підіймалося теплими потоками, і ці істоти явно користувалися ними, здіймаючись дедалі вище майже без зусиль.

Вони були значно більші за тих дрібних птерозаврів, яких хлопці вже бачили над лісом і луками. У цих розмах крил міг бути метрів десять, а то й більше. Коли один пройшов зовсім недалеко, Муха мимоволі пригнувся: крила здавалися ширшими за шкільний клас. Довга голова, величезний дзьоб, міцна шия, тіло, підвішене між крилами, як у дивної живої машини. Знизу вони виглядали не птахами, а чимось древнім і чужим, створеним не для краси польоту, а для панування над усім, що менше.

— Це теж птеродактилі? — спитав Муха.

Женька провів поглядом найближчого гіганта.

— Узагалі ні. У таких напевно є окрема назва. І, здається, розмах крил майже дванадцять метрів. Може, менше, може, більше. Я зараз не впевнений.

— Дванадцять метрів? — перепитав Муха. — Це не птеродактиль, це маршрутка з дзьобом.

Француз підняв голову.

— Будемо й далі називати птеродактилями. Мозок уже зайнятий виживанням.

— Згоден, — сказав Женька. — Для нас поки все летюче з дзьобом і поганими намірами — птеродактиль.

— Дуже науково, — сказав Муха.

— Зате швидко.

Вони рушили обережно, намагаючись не виходити на відкриті місця без потреби. Після шторму на схилі стало водночас легше й небезпечніше. Легше — бо повітря очистилося, видимість покращилася, а квітковий дурман лишився далеко позаду. Небезпечніше — бо згори тепер постійно рухалися величезні тіні.

Женька намітив попереду невеликий лісок біля підніжжя — не густу стіну, а групу дерев і високих папоротей, що росли в широкій улоговині між лавовими уступами. До нього було не так уже й далеко, але шлях проходив кам’янистими відкритими ділянками, де сховатися можна було тільки за валунами, низькими кущами й окремими кривими деревцями. Вирішили йти перебіжками: від тіні до тіні, від каменя до каменя, не махати руками, не кричати, не стріляти без крайньої потреби. Що менше вони будуть схожі на налякану здобич, то краще.

Виходило погано.

Бо після граду на схилі почалося справжнє годування.

Шторм прибив і вимив назовні безліч дрібних тварин. Подекуди на камінні лежали темні тільця ящірок, побиті градом або змиті потоками з укриттів. У калюжах борсалися комахи, черви, дивні багатоногі істоти. З тріщин виповзали оглушені звірята, схожі то на ящірок, то на древніх ссавців, мокрі, дезорієнтовані, надто повільні. І летючі гіганти це чудово бачили.

Вони не падали з неба каменем, як хижі птахи. Вони знижувалися широкими колами, сідали на відкриті ділянки, важко й незграбно складали крила, а потім ішли по землі, спираючись на передні кінцівки й задні ноги. На землі вони рухалися дивно: не швидко, але впевнено. Величезні голови опускалися, дзьоби хапали здобич, підкидали, ковтали. Один такий гігант стояв біля улоговини й збирав дрібних тварин після дощу майже як людина, що підбирає яблука після вітру. Тільки яблука були живі, а дзьоб — довший за Мухину руку.

— Вони збирають усе, що прибило градом, — тихо сказав Женька.