Розділ 26

Вони ще довго сиділи на камінні, доки вітер не видув із голови останні рештки квіткового дурману.

Ніхто не поспішав підводитися. Навіть Француз, який зазвичай першим казав: «Досить сидіти, ходімо», тепер мовчав і тільки час від часу тер долонею обличчя, розмазуючи по щоках засохлу багнюку. Муха сидів, обхопивши коліна, і дивився в бік лугу з таким виразом, ніби досі не до кінця вірив, що ніякої мами там насправді не було. Женька кілька разів глибоко вдихнув сухе повітря, потім повільно видихнув і зрозумів, що думки нарешті починають складатися в нормальні ланцюжки, а не в кольорові уривки.

Квітучий луг лишився позаду, але пам’ять про нього ще трималася в тілі: липка солодкість у горлі, легкий ломіт у скронях, дивна втома, як після високої температури. Слабкість поступово відступала, однак після пережитого всі троє йшли вже не так, як раніше. Світ устиг показати їм ще одне своє правило: небезпечним тут може виявитися навіть те, що виглядає майже райським.

Вони підвелися й рушили далі.

Місцевість помітно змінювалася. Спершу ще траплялися звичні для цієї древньої низовини смуги заростей — папороті, кущі, жорсткі деревоподібні рослини, що стирчали віялами листя. Але що далі вони йшли, то сильніше рідшав ліс. Земля стала сухішою й твердішою. Під ногами дедалі частіше траплялося каміння, причому не просто валуни, а довгі темні смуги породи, ніби хтось багато років тому розлив по схилу чорне кам’яне тісто, а потім воно застигло хвилями й складками.

Вулкан був уже близько.

Він не височів десь далеко за обрієм — він починав займати собою весь світ попереду. Тепер уже неможливо було сплутати, де закінчується звичайна місцевість і починається його підніжжя. Схил підіймався широкими уступами. Чорні, пористі базальтові пласти виходили із землі й утворювали цілий лабіринт кам’яних полиць, канав і старих лавових русел. Між ними за десятки років або, може, за сотні — хлопці не могли знати — піднялося життя. У тріщинах росли велетенські деревоподібні папороті, схожі на розпатлані пальми. Тут і там стирчали перші хвойні дерева — кривуваті, але міцні, такі, що корінням чіплялися за камінь. Скелі місцями вкривав товстий шар моху й слизького лишайника, через який темна порода здавалася вологою, хоча повітря тут було сухіше, ніж унизу.

І все ж вулкан не спав зовсім мертво.

З деяких глибоких щілин у камені підіймалися тонкі струмені тепла. Не пара, не дим у повному сенсі слова, а радше тепле дихання землі. Якщо зупинитися поруч, можна було почути ледь помітне шипіння. Повітря пахло старим попелом, гарячим каменем і сирою тріщиною. Це був уже не задушливий запах лісу і не квіткова солодкість отруйного лугу. Тут пахло сплячим вогнем.

— Красиво, — тихо сказав Муха.

Француз оглянув чорні уступи, щілини й зелені острівці між ними.

— Красиво, доки не впадеш у якусь діру.

Женька нічого не відповів. Він дивився вперед, оцінюючи маршрут. Іти доводилося не просто прямо, а постійно вибирати: тут піднятися пологим кам’яним язиком, там спуститися в суху канаву, потім знову вийти на уступ, обійти папоротевий острів, не послизнутися на моху, не звалитися в розщелину, яка згори виглядала просто темною смугою. Утім, після лісу й лугу така місцевість навіть здавалася чеснішою. Тут небезпека принаймні лежала на видноті.

Вони зробили короткий привал біля групи скель, що захищали від вітру. Нічого не їли — їсти було нічого. Вода залишалася, і це вже було добре. Муха зробив кілька ковтків і обережно спитав:

— Ми вже біля підніжжя?

— Майже, — сказав Женька. — Оце і є початок. Далі каменю буде тільки більше.

Француз подивився вгору.

Великий вулкан ішов у небо величезною темною масою. Верхні його частини вже не було видно — їх закривала каламутна туманна димка, з якої іноді проступали тіні хмар. Ліворуч, нижче й ближче, вгадувався малий сусідній вулкан, але він справді був значно нижчий: його вершину з цієї місцевості майже не було видно, тільки бічні схили й темні лінії породи.

— Значить, ідемо правильно, — сказав Француз.

І саме цієї миті Женька відчув погляд.

Не якийсь містичний холодок, а цілком нормальне, дуже древнє відчуття: на тебе дивляться як на їжу. Він не одразу зрозумів, звідки воно прийшло. Просто раптом помітив, що уважніше слухає тишу між звуками, а пальці самі щільніше лягли на маркер.

— Тихо, — сказав він.

Муха завмер. Француз теж.

Спершу ніхто нічого не бачив. Потім праворуч, трохи вище по уступу, між двома темними скельними виступами майнув рух. Не швидкий, але впевнений. Хтось важкий і водночас дивовижно спритний спускався кам’яним лабіринтом, майже не шумлячи. Хлопці одночасно повернули голови.

Істота показалася повністю за кілька секунд.

Вона не була схожа ні на рапторів, із якими вони вже стикалися, ні на громіздкого кіношного тиранозавра. Це був великий хижак — довгий, мускулястий, із важкими грудьми й сильними задніми ногами. Хвіст тягнувся позаду рівною потужною лінією, допомагаючи тримати рівновагу на уступах. Голова була коротша й вища, ніж у рапторів, із тупуватою, але явно страшною мордою і кістяними горбами над очима. Передні лапи здавалися майже смішно короткими на тлі всього решти тіла, але смішного в ньому не було нічого. Шкура темна, місцями з бурим відтінком, чудово зливалася з базальтом і сухою зеленню. Він рухався з тією впевненістю, яка буває тільки в тварини, що давно звикла бути головною там, де ходить.

— За каміння, — тихо сказав Женька.

Повторювати не довелося. Вони одразу відступили до найближчої групи валунів. Позиція була неідеальна, але краща, ніж стояти на відкритому уступі. Один великий камінь прикривав ліворуч, два нижчі — спереду. Між ними лишалися щілини, крізь які можна було бачити схил і тримати маркери напоготові.

Хижак не кидався одразу.

Він зупинився на уступі трохи вище них і дивився. Голова повільно рухалася з боку в бік. Він вивчав трьох дивних істот, які пахли не так, як усе довкола, тримали в руках незрозумілі довгі предмети й не розбігалися в паніці.