Розділ 25

У зарості я заходив неохоче.

Після лугу, хоч яким небезпечним він був, тінь дерев здавалася пасткою. Там, на відкритому місці, принаймні було видно, хто де стоїть, хто куди йде, хто летить згори і хто збирається вдавати, ніби просто пасеться, а насправді вже дивиться на тебе надто уважно. Тут усе знову стало ближчим. Листя біля обличчя, гілки біля плечей, трава біля колін, шурхоти за спиною, павутиння перед очима. Світ знову стиснувся до кількох метрів, а все, що було далі, доводилося вгадувати.

Я йшов повільно, палицею розсуваючи зелень перед собою. Після великої відкритої чаші з динозаврами, крилами, стадами й сонцем зарості здавалися задушливими й підозрілими. Але саме тут була тінь, сухе коріння, трухляві стовбури, дрібні тварини, комахи і, можливо, їжа.

Про їжу я вже думав постійно.

Спершу це був просто голод. Неприємний, але терпимий. Потім він посилився, перетворився на порожнечу під ребрами, на слабкість у ногах, на злість до кожної тварюки, яка спокійно щось жувала на лузі й не розуміла, як їй пощастило. Вода у флязі ще була, але вода недовго обманювала організм. Я зробив кілька ковтків після лугу, горлу стало краще, а всередині — ні. Всередині все вимагало чогось справжнього. М’яса. Яйця. Риби. Хоча б тієї самої змії, яку вчора я їв із таким огидженням, а потім майже з вдячністю.

І що довше я йшов, то менш огидною здавалася думка знову полювати на змію.

Учора вийшло. Не з першого разу, не красиво, не так, щоб я потім міг хвалитися цим у школі, але вийшло. Значить, можна спробувати ще. Змія — не рослина. Якщо не яскрава, не дивна, не надто агресивна, якщо відрубати голову й добре просмажити, то шанс вижити вищий, ніж якщо жувати невідоме листя й сподіватися, що древня ботаніка виявиться доброю.

Я зупинився біля поваленого стовбура й почав обережно колупати палицею листя довкола нього. Потім підважив шматок кори, поворушив труху, відступив на крок і почекав. Нічого. Лише кілька мокриць розбіглися в різні боки, а під корою майнула якась тонка тінь. Я присів, тримаючи палицю обома руками, і знову поворушив листя.

Змія знайшлася майже відразу.

Тільки не така, як хотілося.

Вона була невелика, темно-бура, з тонким тілом і різкою головою. Я ледь устиг її помітити, як вона сама кинулася вперед. Не просто піднялася, не просто спробувала відповзти, а саме метнулася в мій бік коротким швидким ударом. Я відсахнувся так різко, що ледь не сів на землю.

— Гаразд, — прошепотів я. — Не ти.

Змія не оцінила моєї миролюбності. Вона знову підняла передню частину тіла й зробила ще один ривок. Я відступив, виставивши палицю. Вона вдарила по палиці, звилася, знову розвернулася до мене. Маленька, але нахабна настільки, ніби захищала не своє життя, а честь усього древнього зміїного роду.

Я вирішив обійти стовбур з іншого боку.

Там виявилася друга.

Ця була світліша, з брудно-жовтими плямами на боках, теж невелика і теж абсолютно не налаштована домовлятися. Вона виповзла з-під кори, різко піднялася й одразу кинулася на рух палиці. Я вдарив по землі поруч, сподіваючись відлякати її, але вона не відповзла. Навпаки, поповзла до мене короткими хвилями — швидко й зло.

Потім із листя показалася третя.

Ось тут мені стало вже зовсім не до полювання.

Я відступив іще на пару кроків, але дві змії продовжували рухатися в мій бік. Вони не гналися, як собаки, звісно. Але цього й не треба було. Досить було бачити, що вони не тікають, а йдуть на мене, і що я не розумію ні наскільки вони отруйні, ні наскільки швидко б’ють, ні що буде, якщо одна все-таки дістане до черевика, штанини чи руки.

Я розвернувся й побіг.

Не так, як від тиранозавра, але майже. З палицею попереду, перестрибуючи через коріння, продираючись крізь кущі, намагаючись одночасно дивитися під ноги й не отримати гілкою по очах. Кілька десятків метрів я нісся так, ніби за мною повзла вся зміїна цивілізація одразу. Потім зупинився, зігнувся, прислухався. Ніхто не шурхотів слідом. Ніхто не виповзав із трави. Лише серце знову калатало, а голод нікуди не подівся.

Я сів на камінь і довго приходив до тями.

Раз на раз не випадає.

Ця думка була проста, але неприємна. Учора я знайшов змію, яку зміг убити. Сьогодні знайшов таких, від яких довелося тікати. І якби був трохи впевненіший у собі, трохи голодніший, трохи дурніший — поліз би ближче. Спробував би вдарити. Промахнувся б. Отримав би укус. А далі що? Ні аптечки, ні лікаря, ні розуміння, отрута це чи ні. Навіть якщо не отрута — інфекція, пухлина, температура. У цьому світі будь-яка подряпина могла стати проблемою, а зміїний укус — узагалі квитком у невідомість.

Я подивився на палицю, на свої руки, на зарості попереду й раптом зрозумів, що сьогодні надто часто сподіваюся на вчорашній успіх. А древній світ не зобов’язаний повторюватися задля моєї зручності.

Але їсти все одно хотілося.

За якийсь час я підвівся й вирішив шукати не змій. Принаймні поки що. Змії могли бути їжею, але надто самостійною. Надто зубастою. Надто незгодною. Треба було шукати щось менш принципове.

Я почав оглядати трухляві стовбури.

Тепер уже значно обережніше. Спершу палицею. Потім ногою. Потім знову палицею. Якщо всередині щось ворушилося надто швидко — відходив. Якщо з-під кори показувалася підозріла голова — не перевіряв, чия. Труха сама по собі була багатообіцяльною: там жили жуки, мокриці, личинки, якісь черви. У нормальному житті я б скривився від самої думки про це й пішов до холодильника. Але нормальне життя лишилося десь за часом, а холодильник, найімовірніше, ще навіть не винайшли. Навіть корову ще не винайшли. Навіть людину нормально не винайшли.

Третій чи четвертий стовбур виявився потрібним.

Він лежав під кутом між двома каменями — товстий, темний, із м’якою корою, яку вже давно хтось їв зсередини. Я вдарив по ньому палицею, потім ще раз. Стовбур глухо хруснув. Я підважив пухкий край ножем, відламав шматок — і всередині все виявилося білим і живим.