Розділ 24

Ділянку після привалу вони пройшли швидко.

Мабуть, допомогла розмова. Після неї не стало легше, зате стало визначеніше. Вони більше не вдавали, ніби вулкан — це чарівна кнопка «врятуватися». Вулкан був орієнтиром. Великим, помітним, логічним, але все-таки лише орієнтиром. Саньку ще треба було знайти. «Бумеранг» ще треба було зрозуміти, полагодити або хоча б не втратити назавжди. Їжу, воду, ночівлі й маршрути доведеться вирішувати щодня, а не колись потім, коли стане зовсім кепсько.

Від цього стало тривожніше, але якось доросліше. Навіть Муха якийсь час ішов мовчки й дивився під ноги з таким виразом, ніби вперше в житті зрозумів: пригода — це не коли цікаво, а коли не можна зупинитися.

Місцевість і далі змінювалася. За смугою дерев, де вони спостерігали трицератопсів, почалися відкритіші ділянки. Не зовсім пусті, але вже не такі зарослі: низька зелень, окремі кущі, рідкі групи хвощів, валуни, сухі кам’янисті плями. Вологий дух річки лишився позаду. Повітря стало теплішим і сухішим, хоча в улоговинах усе ще трималася ранкова сирість. Француз поступово перестав чвакати черевиками при кожному кроці, але одяг на ньому все одно лип до тіла, і настрій у нього через це був відповідний.

— Якщо висохну до вечора, — сказав він, — оголошу це особистою перемогою.

— Головне — не біля річки, — відповів Муха.

Француз подивився на нього.

— Дуже смішно.

— Я не сміюся. Я тепер узагалі до води з повагою.

Женька йшов першим і час від часу ставив мітки. Не так часто, як раніше, але на помітних деревах і каменях залишав вертикальні лінії фарбою. Кульки тепер берегли, тому стріляли коротко, по одній-дві, тільки щоб залишити яскраву пляму чи смужку. Після перерахунку запасів здавалося, що пострілів багато, але зустріч із рапторами вже показала, як швидко «багато» перетворюється на «а скільки лишилося?».

Вони пройшли ще одну смугу чагарнику — вузьку, всього кілька метрів, але густу. Кущі росли стіною, з жорстким листям і чіпкими гілками, які хапалися за одяг, рюкзак і маркери. Француз, досі злий на все мокре, прорубувався палицею першим. Женька йшов за ним, Муха замикав, обережно відводячи гілки, щоб не отримати по обличчю. З другого боку чагарник різко обірвався, і хлопці вийшли на нову відкриту ділянку.

І зупинилися.

Перед ними був луг. Справжній, широкий, світлий, такий, що тягнувся далеко вперед і трохи вниз, між двома смугами лісу. Але на відміну від попередніх відкритих місць, де переважала низька зелень, хвощі, папороті й дивні кущі, тут усе було вкрите квітами.

Їх було так багато, що спершу очі навіть не розуміли, на що дивитися. Низенькі білі чашечки, схожі на маленькі водяні лілії, хоча води під ними не було. Великі кремові квіти на товстих стеблах, схожі на магнолії, тільки грубіші, древніші, з м’ясистими пелюстками. Жовтуваті зірки біля самої землі. Рожеві плями серед зелені. Блідо-фіолетові суцвіття на кущах, що стояли групами, мов острівці. Десь квіти росли суцільним килимом, десь окремими плямами, десь підіймалися вище коліна, утворюючи цілі зарості. Над ними висів золотавий пилок — майже невидимий у тіні, але в сонячних променях він спалахував тонкими хмарками.

Муха першим сказав те, що подумали всі:

— Красиво.

І це була правда.

Після мокрої ночі на дереві, після рапторів, річки, крокодилячих морд і розмов про те, як не померти, цей луг здавався майже неправдоподібним. Надто яскравим. Надто мирним. Надто схожим на місце, де в нормальному світі можна було б лягти на спину, дивитися в небо й не думати, хто зараз вийде з кущів.

Женька присів навпочіпки на краю лугу й уважно подивився на найближчі квіти. Потім обережно провів палицею по траві, піднявши легку хмарку пилку.

— Квіткові, — тихо сказав він.

— Що? — спитав Муха.

— Квіткові рослини. Якщо це справді пізня крейда, то саме час, коли вони вже активно поширювалися. Раніше їх було менше, а потім вони почали займати дедалі більше місця.

Француз подивився на луг.

— Тобто ми знайшли історичну клумбу?

— У певному сенсі.

— Краще б історичну їдальню.

Муха все ще дивився на квіти. Йому, здається, вперше за довгий час не хотілося одразу шукати небезпеку. Білі чашечки гойдалися від легкого вітру, над ними кружляли дрібні комахи, схожі на тонких блискучих мошок. Далі, майже посеред лугу, паслися невеликі травоїдні. Вони спокійно рухалися між квітучими плямами, об’їдали зелень і часом тягнули морди до низьких кущів. Над лугом літали дрібні крилаті істоти, але не так низько й зло, як над кам’янистими галявинами. Усе здавалося майже спокійним.

Майже.

— Проходимо швидко, — сказав Женька. — Не затримуємося. Відкрите місце.

— Може, краєм? — запропонував Муха.

— Краєм довше. І знову кущі. Тут далеко видно. Якщо триматися разом і не лізти до тварин, пройдемо.

Француз підняв палицю, збив із рукава вологий клаптик листка й сказав:

— Ідемо. Поки краса не передумала.

Вони зайшли в квітучий луг.

Спершу все йшло нормально. Квіти пружинили під ногами, іноді чіплялися за штанини, іноді розсипали в повітрі тонкий пил. Запах був сильний, солодкавий, не схожий на звичний запах садових квітів. У ньому було щось густе, медове, сире й водночас гостре, ніби до солодкості домішали смолу й теплу кору. Комахи здіймалися хмарками, але майже не сідали на шкіру. Десь осторонь маленькі травоїдні підняли голови, подивилися на хлопців і відійшли, не зчиняючи паніки.

За кілька хвилин Муха першим попросив води.

— Дайте ковток.

— Ти ж недавно пив, — сказав Женька.

— Усе одно хочу.

Француз зупинився, зняв флягу й теж раптом зрозумів, що хоче пити. Сильно. Горло пересохло так, ніби вони йшли не вологим древнім лугом, а курною дорогою в найспекотніший день. Женька насупився, але сам відчув те саме: сухість на язиці, дивне першіння в горлі, бажання негайно зробити ковток. Вони попили по черзі, намагаючись не витратити забагато, і пішли далі.