Розділ 23

З дерева я злазити не поспішав.

Не тому, що нагорі було зручно. Зручно там не було зовсім. Гілка тиснула під стегно, кора впивалася в спину, долоні досі пам’ятали підйом, а в голові після зустрічі з тиранозавром дзвеніло так, ніби я сам став частиною його сніданку й мене довго жували морально. Але нагорі, на висоті, вперше за ранок з’явилося щось схоже на безпеку. Не справжню безпеку, звісно. Я вже встиг зрозуміти, що справжньої безпеки тут не існує. Але хоча б таку, де тебе не можуть одразу хапнути за ногу з трави.

Я сидів у розвилці, однією рукою тримався за гілку й дивився на крони довкола. Волога зелень ворушилася під легким вітром. Десь далеко кричали летючі ящери, нижче в кущах вовтузилася дрібна живність, по корі час від часу пробігали комахи. Усе ніби було як завжди для цього древнього світу: хтось повзає, хтось їсть, хтось шукає, кого б з’їсти. Та раптом я помітив одну дивну річ.

На деревах я не бачив гнізд.

Узагалі жодного.

На землі — так. Гнізда курок-ящірок я вже бачив, і досі в голові лунав їхній божевільний переполох. У траві, в ямках, серед сухого листя — будь ласка. А от на гілках, серед крон, нічого схожого не траплялося. Ні великих гнізд, ні маленьких, ні купок гілля, ні місць, де хтось явно сидів би на яйцях. Спершу я просто відзначив це як дрібницю, а потім зрозумів, що дрібниця може виявитися дуже корисною.

Може, вони ще не будували гнізд на деревах. Або будували не тут. Або крилатим ящерам було незручно в кронах. Якщо дивитися на їхні крила, це здавалося логічним. Шкірясті перетинки, довгі пальці, витягнуті голови — усе це добре для польоту, для планерування, для ривка згори, але в густих гілках із такими крилами, мабуть, не дуже розвернешся. Птахи в нашому розумінні могли б стрибати з гілки на гілку, влаштовуватися між сучками, ховатися в листі. А ці більше скидалися на живі дельтаплани із зубами. Їм потрібні були відкриті місця, скелі, може, урвища, а не тісна зелена плутанина.

Я, звісно, не був ученим. Можливо, якийсь професор потім сказав би, що я помилився геть у всьому. Але зараз для мене важила не наукова доповідь, а практичний висновок: якщо не рахувати комах, павуків, мокриць та іншої дрібної гидоти, високо на дереві мені, здається, нічого серйозного не загрожувало. Принаймні доки я сам не звалюся.

Ця думка несподівано розвеселила.

Еволюція, значить, довго гнала людину вперед — палиці, каміння, вогонь, одяг, школи, математика, пейнтбол, дивні замки з машинами часу. А потім один невдалий стрибок — і все, людина знову сидить на дереві, радіє, що до неї не дістають зуби, і будує наукові теорії про те, чому ящери не вміють мостити гнізда в кронах.

Я тихо всміхнувся.

Сміх вийшов слабкий, нервовий, але справжній. Після тиранозавра навіть це було досягненням. Отже, я ще не зовсім перетворився на ходячий клубок страху. Або сидячий. Сидячий клубок страху на гілці.

Посидівши ще трохи, я знову подивився на вулкан. Тепер напрямок був ясніший. Велика димчаста вершина стояла правіше, ніж я думав раніше. Я відзначив собі кілька орієнтирів: темну смугу каміння нижче по схилу, групу особливо високих дерев із роздвоєними кронами, світлу пляму відкритої місцевості між заростями. Потім ще раз перевірив флягу, ніж, запальничку й почав спускатися.

Спуск дався легше, ніж уранці, але все одно без задоволення. Кора підсохла, гілки стали менш слизькими, зате втома нікуди не зникла. На землі я постояв кілька секунд, прислухався, поводив палицею по траві перед собою й обережно пішов у новому напрямку, тепер уже намагаючись не захоплюватися обходами без потреби. Кожні кілька хвилин я піднімався на камінь або повалений стовбур, перевіряв просвіти між кронами й звірявся з вулканом. Після ранкової помилки мені зовсім не хотілося знову піти кудись убік, а потім виявити, що героїчно віддаляюся від єдиного нормального орієнтира.

Зарості якийсь час лишалися звичними: папороті, низькі дерева, кущі з жорстким листям, мокра тінь під корінням, павутиння між гілками. Я вже майже автоматично працював палицею перед собою: збивав нитки, перевіряв траву, відганяв дрібну живність. Але поступово попереду стало світліше. Ліс ніби рідшав. З’явилися просвіти, потім широкі смуги сонячного світла, потім зарості раптом закінчилися, і я зупинився на краю відкритої місцевості.

Переді мною лежав величезний луг.

Або не луг. Я вже не знав, як це правильно назвати. Галявина? Долина? Прогалина? Відкрита чаша серед заростей? У діаметрі, мабуть, понад два кілометри, а може, й більше. Низька зелень укривала її нерівним килимом, місцями підіймалися кущі, поодинокі деревця, групи хвощів і папоротей, а ближче до дальнього краю тягнулася світла кам’яниста смуга, ніби древня дорога, яку ніхто не будував. По краях стояли зарості — щільні, темні, майже стіною. Над усім цим висіло тепле прозоре повітря, і в ньому буяло життя.

Я вже бачив тут багато чого. Бачив травоїдних на галявинах. Бачив хижаків. Бачив летючих ящерів. Бачив гнізда, кров, полювання, сліди нічних бійок. Але стільки всього одразу ще не було.

На ближній частині лугу паслися невеликі тварини завбільшки з козу або теля, з довгими хвостами й дзьобоподібними мордами. Вони рухалися групами, нахиляли голови до зелені, швидко щипали рослини й раз у раз здригалися, якщо поруч пробігала дрібнота. Трохи далі бродили більші двоногі динозаври з потужними задніми лапами й маленькими передніми. Вони ставали майже вертикально, тягнулися до кущів, зривали листя й ліниво пережовували, позираючи на всі боки. Ще далі виднілися важкі чотириногі істоти з широкими боками й низькими головами; вони методично зрізали зелень біля самої землі, наче живі газонокосарки, тільки з хвостами.

Праворуч, біля групи дерев, стояли тварини з кістяними комірами й рогами. Не такі величезні, як трицератопси з кіно, але дуже схожі на їхніх родичів. Кілька дорослих трималися по краях, молоді штовхалися всередині, а одне дитинча намагалося буцнути кущ, який явно не збирався здаватися. Удалині, майже біля протилежної кромки лугу, повільно рухалися довгошиї гіганти. Їх було небагато, але вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: якщо такий ступить не туди, під ним зникне ціла купа дрібних проблем, включно зі мною.