Розділ 22

Насамперед Француз скинув черевики.

Зробив він це мовчки, з таким обличчям, ніби збирався не воду зливати, а виставляти річці офіційний рахунок за моральну шкоду. Сів на камінь, стягнув один черевик, перевернув — і звідти рвонув каламутний потік із зеленими клаптями водоростей. Потім другий. Вода витікала довго, гидко хлюпаючи всередині. З носка випав якийсь тонкий листок, схожий на мокру дохлу рибу, і Француз подивився на нього так, ніби той був особисто винен у всьому, що сталося.

Муха стояв поруч, обережно поглядаючи то на річку, то на Француза. Було видно, що йому дуже кортить сказати щось про «дивіться й учіться», але жити все-таки хотілося більше. Женька теж мовчав — перевіряв берег і воду. Вузькі морди більше не показувалися, але це нічого не означало. Річка знову стала майже спокійною, а після того, що вони щойно побачили, спокій води здавався не миром, а засідкою.

— Викрути хоча б куртку, — сказав Женька, коли Француз знову натягнув мокрий черевик.

— Висохне.

— Ти весь мокрий.

— Помітив.

— Натиратиме.

— Натиратиме — скажу.

— Ти не скажеш.

— Тоді сам здогадаєшся.

Француз підвівся, кілька разів важко переступив з ноги на ногу, перевіряючи черевики, потім витягнув із волосся тонку водорість і кинув її на землю. З нього й досі капало. Рукави прилипли до шкіри, штани потемніли від води, по спині стікали струмки. Але стояти й сушитися біля річки ніхто не збирався. Тут надто добре стало зрозуміло: берег належить не їм.

Вони відтягли речі подалі від води, за валуни, і привели себе до ладу настільки, наскільки це взагалі було можливо. Женька перевірив маркери: чи не намокли стволи, чи не забилися багном, чи цілі кульки. Муха перерахував пакети, переклав їх у рюкзаку щільніше, загорнув у листя й шматок тканини, щоб не терлися об каміння й одне об одного. Француз зняв підсумок, витрусив із нього кілька крапель, перевірив запальничку, ніж, флягу і сказав тільки:

— Живемо.

— Поки що так, — відповів Женька.

— Оптимістичніше не можна?

— Можна. Поки що так, і це вже непогано.

Муха раптом кивнув.

— Після річки звучить нормально.

Вони рушили далі, намагаючись одразу відійти від берега. Річка залишилася позаду не відразу: її шум ще довго тягнувся між деревами, то зникаючи, то знову проступаючи крізь листя. Француз спершу йшов важко. Мокрі черевики чвакали, штани липли до ніг, і кожен крок явно дратував його дедалі більше. Але він не скаржився. Тільки іноді зупинявся, витягав із рукава черговий шматок водорості чи брудний листок і жбурляв убік із таким виглядом, ніби це була частина особистої війни.

Після річки місцевість стала нерівнішою. Каміння траплялося частіше, і лежало вже не окремими випадковими брилами, а цілими смугами, ніби колись вода або лавина протягла їх тут крізь ліс. Рослинність знову чергувалася: то щільні групи дерев із темною тінню під ними, то відкриті ділянки з низькою зеленню, то майже голі кам’янисті луки, де під ногами хрумтів сухий сірий ґрунт. Дерева вже не стояли такою стіною, як біля «Бумеранга», і в просвітах між кронами все частіше з’являлися гори.

Вершина великого вулкана пробивалася крізь дерева майже всюди — варто було тільки вибрати правильний кут. Вона була затягнута ранковими хмарами чи туманною димкою, що чіплялася за верхні схили, ховала саму верхівку й робила вулкан ще вищим, ніж він здавався раніше. Він уже не був просто далеким орієнтиром. Він ставав частиною неба. Масивною, темною, нерухомою. Поруч із ним мав бути малий сусідній вулкан, навіть ближчий до них за напрямком, але його вершина через дерева майже не показувалася. Женька вирішив, що він, найімовірніше, значно нижчий, і тому його закриває місцевість. Великий же здіймався над усім так упевнено, що навіть густі крони не могли його сховати.

— Нам до великого? — спитав Муха.

— До нього, — сказав Женька.

— Малий ближче.

— Зате великий видно. І якщо Саня думає так само, він теж вибере те, що видно краще.

Француз, мокрий і злий, не обернувся.

— Значить, до великого.

На короткий перепочинок зупинилися в затишному місці між камінням і групою дерев. Там була тінь, але не густа, огляд в обидва боки і кілька валунів, за якими можна було сховатися або хоча б присісти так, щоб не стирчати посеред відкритого простору. Француз нарешті сів і витягнув ноги. Черевики знову неприємно хлюпнули. Муха хотів подивитися на них зі співчуттям, але передумав і зайнявся флягою.

Їжі не було. Після яєць, з’їдених уранці, і викинутого м’яса це відчувалося особливо гостро. Ще не голодом, а знанням. Порожній запас — це не проблема найближчої хвилини, але дуже неприємна проблема найближчих годин. Женька дістав карту, якої не існувало, — тобто звичайну палицю й шматок землі. Намалював лінію річки, напрямок до вулкана, умовні плями лісу й відкритих місць.

— Треба вирішити, як іти, — сказав він.

— Ногами, — буркнув Француз.

— Дуже смішно. Я про маршрут. Якщо йти навпростець, доведеться проходити все, що трапиться на шляху: галявини, каміння, кущі, яри, невідомо що ще. Зате не зіб’ємося і швидше наближатимемося до вулкана.

— А якщо не навпростець? — спитав Муха.

— Тоді вибираємо, де безпечніше. Наприклад, тримаємося рослинності, щоб нас не було видно згори. Але в заростях можуть бути раптори, змії, павуки й усе, чого ми не побачимо заздалегідь. Або навпаки — намагаємося йти відкритими ділянками, де видно довкола, але там і нас видно всім іншим. І згори теж.

Муха подивився на небо, де поки було порожньо, але вже кілька разів далеко проходили крилаті силуети.

— Згори мені не подобається.

— У кущах тобі теж не подобається, — сказав Француз.

— Я розвиваюся. Тепер мені не подобається всюди.

Женька провів палицею ще одну лінію.

— Є варіант іти краєм. Не лізти в найгустішу рослинність і не виходити надовго на порожні луки. Триматися кромки. Але це повільніше й із відхиленнями.