Розділ 21

Я вже робив цей трюк уранці.

Тоді, коли ледь не наступив на сплячих хижаків у траві, я теж стояв майже без дихання, забирав ногу назад, відступав по сантиметру й намагався стати частиною краєвиду. Тоді вийшло. Але тоді вони спали. Нехай небезпечні, нехай зубасті, нехай такі, від яких у мене досі все всередині стискалося, але спали. А цей не спав. Цей був напоготові. Величезний, живий, зайнятий їжею і вже повертав голову в мій бік.

Повільно відходити було пізно.

Та й узагалі все розумне було вже пізно.

Я просто розвернувся і побіг.

Не красиво, не продумано, не вибираючи дороги. Так біжать, коли тіло ухвалює рішення раніше за голову і, можливо, правильно робить. Гілки вдарили по обличчю, трава хльоснула по колінах, десь під ногою тріснув сухий сучок, але я вже не міг зупинитися. За спиною чувся рух — не кроки, ні, не тупіт погоні, а важке ворушіння величезного тіла, що розсувало кущі. Цього вистачало, щоб ноги працювали самі.

Перший товстий стовбур трапився майже одразу. Він стояв трохи осторонь галявини — старий, широкий, із темною корою й могутнім корінням, що випирало із землі, мов застиглі хвилі. Я метнувся до нього, обігнув і притиснувся спиною до кори. Так різко, що ледь не вдарився потилицею.

Палиця лишилася в руці. Ніж — у кишені. Фляга — на поясі. Усе це вмить стало смішним і жалюгідним. Проти такої громадини в мене не було рівно нічого, крім стовбура між нами. І навіть стовбур здавався не захистом, а просто останнім ввічливим проханням світу: постій тут, може, тебе не помітять.

Я завмер.

Спершу чув тільки власне серце. Воно калатало так голосно, що я майже злякався: якщо я його чую, то й він почує. Потім до мене дійшли інші звуки. Там, за стовбуром, із боку галявини, шаруділи кущі. Не ламалися під ногами, а саме розсувалися. Повільно. Важко. Наче величезне тіло просувалося не вперед, а просто поверталося, змінюючи положення. Тіло його здобичі десь там мокро зсунулося чи хитнулося. Потім настала коротка пауза.

Я не відчував кроків.

І це виявилося дуже важливим. Я раптом зрозумів: якби ця громадина йшла в мій бік, земля мала б відповідати. Не обов’язково прямо дрижати, як під час землетрусу, але така маса не могла рухатися беззвучно. Я почув би важкі удари лап, хрускіт гілок під вагою, відчув би хоча б слабку вібрацію крізь коріння. Нічого такого не було. Отже, він не йшов. Він просто дивився.

Саме дивився.

Від цієї думки стало ще гірше. Рух можна почути. Погоню можна спробувати обманути. А погляд — ні. Я стояв за стовбуром, майже втиснувшись у кору, і уявляв, як величезна голова повільно водить із боку в бік. Як маленькі для такої пащі, але страшні очі вишукують рух. Як ніздрі втягують повітря. Як щелепи, що тільки-но рвали чуже м’ясо, трохи розтуляються.

Мені здавалося, що якщо зараз доведеться вдихнути чи видихнути, я все провалю.

Повітря в грудях лишалося мало. Надто мало. Я затримав дихання ще тоді, коли сховався, і тепер легені почали вимагати своє. Спочатку чемно. Потім настирливіше. Горло стиснулося, у голові з’явився неприємний дзвін. Я зрозумів: ще секунда — і вдихну сам, різко, голосно, як ідіот. Треба було видихнути тихо. Дуже тихо. Через ніс. Або взагалі не видихати. Або померти просто тут від власного вміння ховатися.

У цю мить у заростях знову щось ворухнулося.

Я завмер ще сильніше, хоча здавалося, сильніше вже неможливо. Шурхіт не був кроком. Швидше гілки відсунулися, а потім повільно повернулися назад. Отже, він усе ще там. Усе ще не йде. Усе ще вирішує, чи варто відволікатися від готової їжі заради дивного маленького звуку.

І тут я помітив палицю.

На її кінці досі висіла павутина, яку я збирав дорогою. Кілька тонких ниток тягнулися із сучка, тремтіли й ледь колихалися. Не від моєї руки — палицю я тримав мертво. Нитки рухалися від повітря. Вітер був слабкий, майже невідчутний, але павутина показувала його краще за будь-який флюгер. Нитки тягнуло до мене. З боку галявини. З боку монстра.

Я не одразу зрозумів, що це означає. Потім зрозумів — і ледь не засміявся від полегшення, хоча, звісно, не видав ані звуку.

Вітер ішов від нього до мене.

Отже, мій запах не йшов до нього. Отже, якщо він не побачив мене одразу, якщо я встиг зникнути за стовбуром, якщо зараз не смикнуся, не чхну, не кашляну і не здійсню ще якогось подвигу дурості, то в нього не буде причини йти сюди. У нього вже була їжа. Велика, свіжа, така, що нікуди не тікає. Навіщо кидати її заради чогось маленького, незрозумілого і, можливо, вже зниклого?

Я дозволив собі найтихіший видих у своєму житті.

Він вийшов майже беззвучно, тонкою цівкою. Потім такий самий обережний вдих. Потім ще один. Я продовжував дивитися на павутину, ніби від неї залежав увесь світ. Нитки все так само тягнуло до мене. Вітер не змінювався.

За стовбуром знову почувся вологий хрускіт.

Потім важке дихання.

Потім звук м’яса, що рвалося.

Монстр повернувся до своєї трапези.

Я стояв іще довго. Мабуть, не так уже й довго, але мені здалося — хвилин десять, двадцять, ціла шкільна чверть. Лише коли хрускіт і важкі ривки стали рівними, майже звичними, я почав відходити. Не вперед і не назад, а вбік, широкою дугою. Спершу крок. Пауза. Ще крок. Пауза. Потім два кроки. Я намагався ставити ноги тільки на м’яке — на мох, на вологе листя, на землю без сухих гілок. Не на сучки, не на каміння, не на порожні стебла. Кожне місце для ступні вибирав заздалегідь, ніби грав у якусь страшну гру: помилишся — тебе почує тиранозавр.

Тиранозавр.

Саме так я назвав його подумки. Ніколи було згадувати, хто там іще буває схожий, у кого які періоди, черепи, лапи й назви. Величезний хижак із зубами, який шматує здобич, — отже, тиранозавр. Для мозку, якому щойно ледь не довелося стати сніданком, цього було достатньо.

Я рухався навколо галявини повільно, майже боком, намагаючись тримати між собою і місцем його трапези стовбури, кущі та валуни. Найважче було не просто ступати тихо. Найважче було думати на два-три кроки вперед. Там суха гілка — обійти. Там листя надто жорстке — може хруснути. Там трава прим’ята — може бути гніздо. Там темна щілина під корінням — не ставити ногу. Після ранкового переполоху з курками-ящірками я вже розумів: іноді небезпека не в тому, хто тебе бачить, а в тому, кого ти випадково змусиш закричати.