Розділ 20

Річка виглядала майже мирною.

Саме це й не подобалося найбільше.

Вона текла між кам’янистими берегами рівно, без скаженої піни, без вирів, без гуркоту. Вода була не прозора, але й не зовсім брудна — зеленкувато-сіра, з темними глибинами посередині й світлішими ділянками біля берега. Іноді поверхнею пробігали легкі брижі. Іноді вода тихо вдарялася об камінь, що виступав із течії, обтікала його й знову ставала гладенькою. На тому березі росли кущі, далі здіймалися дерева, а за ними, у просвітах, усе ще виднілася далека димна вершина вулкана.

Якби це була звичайна річка у звичайному лісі, її можна було б назвати красивою.

Але це була не звичайна річка.

Женька стояв за кілька кроків від води й уважно дивився на середину течії. Француз тримав маркер напоготові й теж не поспішав підходити ближче. Муха взагалі зупинився позаду всіх, ніби боявся, що річка раптом передумає і сама підповзе до нього.

— Перейти можна? — неголосно спитав він.

— Можна все, — сказав Француз. — Питання в тому, скільки секунд після цього проживеш.

Женька підняв із землі камінець і кинув у воду неподалік від берега. Камінь ляпнувся, пішов на дно, по поверхні розійшлися кола. Нічого не сталося. Лише за кілька секунд десь правіше під водою ковзнула темна тінь і зникла.

— Бачили? — спитав Муха.

— Бачили, — сказав Женька.

— Це була риба?

Француз подивився на нього.

— Тут навіть риба, швидше за все, з біографією вбивці.

Женька присів, але не біля самого краю. Вивчав берег, течію, каміння, кущі. На піщаній вологій ділянці біля води були сліди — не дуже чіткі, але явно не пташині й не дрібні. Щось виходило з річки або підходило до неї. Кілька довгих смуг, ніби по багнюці волокли хвіст. Подекуди відбилися лапи з кігтями.

— Не ліземо, — нарешті сказав він.

— Я за, — швидко відгукнувся Муха.

— Річка спокійна, — зауважив Француз, хоча з голосу було зрозуміло: сам він цьому спокою не вірить.

— От саме. Надто спокійна. Ми гадки не маємо, що там у воді. Тут у кущах усе кусається, а в річці взагалі може бути хто завгодно.

— Крокодили? — спитав Муха.

— Крокодили, риби, змії, якісь древні тварюки, яких Женька потім назве науковим словом, коли ми вже будемо без ноги.

— Не назву, — сказав Женька.

— Чому?

— Бо без ноги буде не до науки.

Вирішили йти вниз за течією, уздовж берега, але не біля самої води. Сподівалися знайти вужче місце, каміння, завал, брід або хоча б ділянку, де річка розбивалася на кілька рукавів. Переходити просто тут ніхто не хотів. Навіть Муха, який зазвичай першим питав, чи ще довго йти, тепер мовчав і тримався від води на шанобливій відстані.

Іти вздовж берега виявилося важко. Спершу здавалося, що це буде майже стежка: річка поруч, напрямок зрозумілий, вулкан усе одно попереду й трохи збоку. Але берег швидко показав норов. Місцями він обривався вниз глинистою стінкою. Місцями зарості підступали до самої води, і в них було стільки колючих гілок, що легше було обійти через каміння. Місцями під ногами починалася мокра слизька глина, де сліди лишалися надто глибокі, а кожен крок міг закінчитися спуском просто в річку.

Вони намагалися триматися трохи вище, смугою між деревами й берегом. Там було сухіше, зате доводилося обходити валуни, коріння й повалені стовбури. Над водою кружляли комахи — темні, довгі, схожі на великих комарів, тільки з неприємно витягнутими тілами. Їх було багато. Вони висіли над вологими місцями хмарками, сідали на листя, знову здіймалися, лізли до обличчя. Муха спершу махав рукою, потім почав розганяти їх палицею. Француз ішов із таким виглядом, ніби особисто образився на весь загін древніх кровососів.

— Ось чому тут павуків більше, — сказав Женька, збиваючи палицею павутину між двома кущами. — Комарів повно. Їжі вистачає.

— Дякую, — сказав Муха. — Дуже радий за павуків.

Павуків справді побільшало. Не тих величезних, що траплялися біля нічного дерева, але теж достатньо неприємних: темних, довгоногих, розпластаних у сітках між гілками над вологою травою. Їхнє павутиння тягнулося просто на рівні обличчя й грудей. Кілька разів хлопці помічали його тільки в останню мить. Після третьої такої павутини Француз узяв довгу гілку й пішов попереду, розмахуючи нею, як прапором війни проти всього восьминогого світу.

— Якщо я сьогодні виживу, — сказав Муха, — то вдома почну поважати всіх домашніх павуків.

— У тебе вдома павуків не було, — відповів Женька.

— Тепер будуть. Я їм кімнату виділю. Вони порівняно з цими — інтелігенція.

За якийсь час шлях уздовж самого берега став неможливим. Попереду низька смуга землі сходила майже до води, а на ній, серед багнюки, лежали кілька довгих темних тіл. Спершу хлопці прийняли їх за колоди. Потім одна «колода» повільно підняла голову.

Голова була вузька, витягнута, з довгою мордою, схожою на крокодилячу, тільки тоншою і злою. Тіло припадало до землі, вкрите темною горбистою шкірою. Хвіст лежав у воді. Очі дивилися з-під кістяних дуг, майже не кліпаючи. Поруч заворушилося ще одне таке створіння. Потім третє. Вони грілися біля берега, наполовину в багні, наполовину у воді, і мали такий вигляд, ніби спеціально чекали, коли якийсь дурень вирішить пройти повз.

Муха зупинився першим.

— Не хочу туди.

— Дивно, але я теж, — сказав Француз.

Женька повільно відступив на крок.

— Обходимо вище.

— Наскільки вище? — спитав Муха.

— Наскільки доведеться.

— Гарна відповідь. У ній одразу відчувається відстань.

Обхід вийшов довгий. Довелося відійти від річки вбік, піднятися кам’янистим схилом, продертися крізь зарості й потім знову шукати спуск до води. Вулкан через дерева майже не було видно, і це нервувало Женьку. Він увесь час перевіряв напрямок за сонцем і за загальним ходом річки. Француз кілька разів пропонував просто йти далі вище схилом, але Женька вперся: їм потрібна переправа. Якщо вони надто далеко відійдуть від води, то втратять і річку, і напрямок.