Розділ 19

Я завмер так різко, що мені звело литку.

Нога вже майже опускалася вниз, і лише в останню мить я побачив, що переді мною в траві лежить не купина й не темний камінь, а витягнуте живе тіло. Потім помітив друге. Двоє хижаків спали в низькій траві так близько, що зроби я ще пів кроку — міг би наступити одному просто на хвіст. Або на лапу. Або взагалі між ними. І тоді мій похід до вулкана закінчився б швидко, гучно і, найімовірніше, летально.

Я повільно, майже не дихаючи, почав забирати ногу назад.

Це виявилося набагато важче, ніж здається. Коли людині страшно, тіло чомусь не хоче рухатися плавно й розумно. Воно або дерев’яніє, або одразу рветься бігти. Моє вибрало обидва варіанти одночасно. Нога тремтіла, спина напружилася, дихання застрягло десь під горлом. Я відводив ступню назад по сантиметру, намагаючись не зашелестіти травою, не зачепити сухі стебла, не стукнути черевиком об камінь. У голові билося тільки одне: тихіше, тихіше, тихіше.

Хижаки не ворушилися.

Тепер, коли я встиг їх роздивитися, стало ще страшніше. Вони лежали боком до мене — довгі, витягнуті, з підібганими задніми лапами й розпущеними по траві хвостами. Морди вузькі, зубасті, голови трохи в профіль, повіки заплющені. Тіла вкриті чимось середнім між дрібним пір’ям і шерстю, особливо вздовж спини та хвоста. Не такі велетенські, як тиранозаври з фільмів, але достатньо великі, щоб без жодних труднощів розібратися з одним дев’ятикласником. Від них навіть уві сні віяло небезпекою — як від зарядженого капкана, що поки просто тихо лежить.

Я переставив назад одну ногу, потім другу, потім зробив ще крок. Дуже повільно. Потім ще. І весь цей час здавалося, що минула не хвилина і не дві, а половина мого життя. Кожен рух тягнувся нескінченно. Мені вже починало ввижатися, що я взагалі нікуди не відступаю, а стою на місці й просто витрачаю останні нерви, поки динозаври досплять і вирішать перевірити, що це за дивна їжа дихає поруч.

Але відстань усе-таки збільшувалася.

Коли між мною і травою, де вони лежали, було вже кілька метрів, я наважився зробити ще пару кроків назад і трохи вбік, туди, де кущі були густіші. Тільки після цього дозволив собі нарешті вдихнути нормально. Повітря здалося надто гучним. Я завмер, прислухався. Один хижак ледь помітно ворухнув боком уві сні. Другий узагалі не рухався. Спали.

Я відступив іще далі й, не повертаючись до них спиною, почав робити широкий гак. Не п’ять метрів і не десять. Я відійшов убік метрів на тридцять, а може, й більше, обходячи це місце півколом, доки зовсім не загубив їх із виду за травою, кущами й валунами. І все одно не почувався в безпеці. Здавалося, варто тільки перестати думати про них, як вони тут-таки піднімуть голови й побіжать слідом.

Коли попереду нарешті знову з’явилася відносно вільна смуга між кущами, я зупинився і зігнувся, впершись долонями в коліна.

— Нормально, — прошепотів я сам до себе. — Нормально. Живий. Поки живий.

Серце гупало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей і втекти окремо. Я озирнувся через плече, потім ще раз. Ніхто не гнався. Трава за тим місцем, де залишилися сплячі хижаки, стояла спокійно. У небі теж поки було чисто. Я зробив кілька глибоких вдихів, випростався й пішов далі. Тільки тепер уже швидше.

Палиця знову стала моїм головним інструментом виживання. Нею я збивав павутину перед обличчям, ворушив траву, перевіряв, чи немає змій, і просто розсовував усе, що заважало пройти. Після ночі й ранкового майже-вмивання йти було легше. Одяг усе ще залишався сирим, але сонце швидко брало своє. Тканина вже не холодила шкіру, а навпаки — починала приємно зігріватися. Повітря наповнювалося теплом. Комахи прокидалися, але ще не так надокучливо, як удень. Я поспішав, сподіваючись пройти якомога більше, доки місцевий світ остаточно не ввімкнеться на повну потужність.

Кілька разів попереду чув тихі шурхоти й зупинявся, але нічого небезпечного не помічав. Одного разу з-під листка виповзла товста мокриця завбільшки з пів долоні. Я обережно підштовхнув її палицею вбік і пішов далі. Іншого разу помітив на гілці змію — тонку, зелену, майже непомітну серед листя. Вона теж мене помітила, повільно підняла голову, і ми ввічливо розійшлися без конфлікту. У цьому світі мене дедалі більше влаштовував саме такий стиль спілкування.

Потім кущі несподівано розступилися, і я ступив на ділянку, де земля стала м’якшою й теплішою, а повітря наповнив дивний сухуватий запах. Спершу я не зрозумів, у чому річ. Потім побачив гнізда.

Їх було багато.

Просто серед низької трави й кущів, між корінням і невеликими купинами, лежали десятки неглибоких ямок, вистелених сухим листям, гілочками й чимось схожим на теплу прілу труху. У деяких біліли або сіріли яйця. В інших сиділи самі курки-ящірки — ті самі або дуже схожі на тих, яких я вже бачив раніше. Завбільшки з індика, коричневі, пернаті, з довгими лапами й нервовими головами. Одні дрімали, підібгавши лапи. Інші сиділи на яйцях. Деякі просто стояли, прикривши очі. Усе це скидалося на величезну древню птахоферму, про існування якої мене чомусь забули попередити.

Перше гніздо я побачив запізно. Потім друге. Потім одразу кілька. Вони були всюди.

«Ой», — тільки й устиг подумати я.

Одна з істот помітила мене першою. Вона витягнула шию, розплющила очі й видала різкий обурений крик. За нею закричала друга. Потім третя. Потім ніби вся ця ділянка вибухнула голосами. Курки-ящірки позривалися з гнізд, замахали короткими передніми лапами, забігали, застрекотали, заляскали пір’ям, почали перестрибувати через кладки. Ті, що сиділи на яйцях, у паніці металися навколо них, не розуміючи, на кого нападати. Інші, навпаки, кидалися в різні боки, плутаючись одна в одної під ногами.

Шум здійнявся неймовірний.

Я інстинктивно пригнувся, притиснув палицю до грудей і кинувся геть. Не навмання, але дуже швидко. Обережність уже була не до речі. Я намагався не наступати просто на гнізда, лавірував між кущами, один раз перестрибнув через якусь ямку, ледь не послизнувся і весь час чув за спиною цей божевільний пташино-ящірковий ґвалт. Стрекіт, вереск, ляскання, кудкудакання — якщо, звісно, можна назвати кудкудаканням те, що видає доісторична тварюка із зубами.