Розділ 18

Спускатися виявилося майже так само важко, як пережити ніч.

Згори, коли крізь листя вже пробивалося сіре ранкове світло, здавалося, що нічого страшного внизу немає. Просто стовбур, гілки, каміння, мокрі кущі, трава, ще недавно схована темрявою, а тепер цілком видима. Але варто було Женьці обережно відв’язати ремінь від гілки й спробувати переставити затерплу ногу, як дерево одразу нагадало: уночі воно було сховком, а вранці стало перешкодою.

Гілки намокли від конденсату, кора зробилася слизькою, мох у розвилках набух і липнув до долонь. За ніч у всіх затерпли ноги, плечі й шиї. Француз спершу спробував спускатися мовчки й упевнено, ніби все це було частиною звичайного тренування, але вже за хвилину глухо вдарився коліном об сучок і процідив такі слова, що Муха згори тільки шанобливо присвиснув.

— Не коментувати, — сказав Француз.

— Я мовчу, — відповів Муха.

— Ти свиснув.

— Це було співчуття.

— Співчувай тихіше.

Женька спускався першим, бо знизу треба було приймати речі. Він обережно переставляв ноги, чіплявся руками за мокру кору, кілька разів завмирав, коли гілка під черевиком починала неприємно пружинити. До землі було всього кілька метрів, але після ночі на висоті навіть ці метри здавалися прірвою. Нарешті він дістався нижньої розвилки, потім першого товстого сучка, зіскочив на камінь, послизнувся, втримався за стовбур і тільки тоді видихнув.

— Давайте рюкзак.

Француз відв’язав рюкзак із яйцями й обережно спустив його на мотузці. Женька прийняв, перевірив, чи не побилися яйця, і поставив під корінь. Потім униз полетів згорнутий підсумок, далі — маркер Француза, другий маркер, палиці. Кожну річ передавали так бережно, ніби це було не пейнтбольне спорядження й мокрі гілки, а деталі апарата, який міг повернути їх додому.

Муха спускався останнім і найдовше. Він уже майже звик до своєї верхньої розвилки і тепер явно не хотів із нею розлучатися. Унизу було забагато невідомого, а нагорі — незручно, страшно, зате вже знайомо. Він довго шукав ногою нижню гілку, не знаходив, лаявся пошепки, потім знаходив, потім ніяк не наважувався перенести вагу.

— Мухіне, — сказав Француз знизу, — дерево тебе не всиновлювало. Злазь.

— Я перевіряю маршрут.

— Ти одну гілку втретє перевіряєш.

— Значить, гілка надійна.

— Тоді ставай.

Муха все-таки став, послизнувся, коротко скрикнув, але втримався. Женька вже стояв під ним із піднятими руками, хоча чудово розумів, що якщо Муха справді зірветься, упіймати його буде майже неможливо. На щастя, той спустився сам: повільно, криво, кілька разів обіймаючи стовбур усім тілом, але спустився. Коли його черевики нарешті торкнулися землі, Муха не став ні жартувати, ні скаржитися. Просто сів на корінь і кілька секунд дивився перед собою.

— Живий? — спитав Женька.

— Поки перевіряю, — відповів він. — Ніби так.

Француз підняв рюкзак, потряс біля вуха.

— Яйця теж ніби живі. Чи ким вони там були.

Після ночі всім трьом хотілося води сильніше, ніж їжі, відпочинку й розмов разом узятих. У роті пересохло, губи потріскалися, язик здавався чужим. Ранковий світ знущально блищав вологою: краплі висіли на листі, стікали по корі, збиралися в заглибинах, тремтіли на кінчиках трави. Води ніби було багато, але пити її без розбору вже ніхто не наважувався.

Щоправда, перша спроба все одно вийшла майже бездумною. Муха першим підніс до губ великий листок, у середині якого зібралася ціла прозора калюжка. За ним Француз уже нахилив інший листок до фляги. Женька встиг зупинити їх тільки після кількох ковтків.

— Стоп. Не все підряд.

— У сенсі? — Француз завмер із листком у руці.

— У прямому. Це може бути не чистий конденсат. Вода могла стояти тут усю ніч, туди могло щось наповзти, накапати згори, намішатися з пилом, із послідом, із чим завгодно.

Муха повільно подивився на листок, із якого щойно пив, потім на Женьку.

— Ти міг сказати це на десять секунд раніше.

— Міг би, якби ти не пив, як верблюд після пустелі.

Француз скривився й вилив уже зібране з фляги на землю.

— Чудово. Почали ранок із дегустації древньої каламуті.

— Шукаємо краплі, які скочуються, — сказав Женька. — З великих чистих листків. Або струмочки по корі, де вода тече, а не стоїть.

— Командир роси, — пробурмотів Муха, але слухняно підвівся.

Вони розійшлися всього на кілька кроків, не випускаючи одне одного з поля зору. Тепер обирали листя уважніше: широке, гладке, нахилене, де краплі не лежали в заглибинах, а повільно сповзали по прожилках. Женька показав, як нахиляти такий листок до горлечка фляги, не торкаючись самої води пальцями. Француз швидко призвичаївся й почав збирати вологу майже люто, ніби мстив дереву за ночівлю. Муха спершу проливав більше, ніж потрапляло всередину, але потім теж зрозумів принцип.

Крім листя, вони знайшли кілька тонких струмочків на корі. Вода стікала з верхніх гілок по стовбуру, збиралася на виступах і падала вниз частими краплями. Там було зручніше: підставив флягу чи долоні — і чекай. Ще в одному місці з моху на нахиленій гілці бігла зовсім тоненька цівка. Не джерело, звісно, але після ночі без води це здавалося подарунком.

Пили обережно, але жадібно. Спершу по кілька ковтків, потім ще. Вода була холодна, трохи з присмаком зелені й кори, але здавалася прекрасною. Вона повертала голос, знімала сухий біль у горлі, змушувала голову працювати ясніше. За кілька хвилин хлопці вже не виглядали такими сірими й пом’ятими, як одразу після спуску. Ранок, вода і світло робили своє.

Фляги вдалося наповнити не повністю, зате достатньо, щоб іти далі. Женька змусив усіх ще раз перевірити, чи не потрапив усередину бруд або дрібна живність. Муха довго вдивлявся в горлечко своєї фляги так уважно, ніби сподівався побачити там цілого динозавра.

— Порожньо? — спитав Француз.

— Ніби.

— Якщо хтось там живе, вважай його нашим першим домашнім улюбленцем.