Розділ 17

Спускатися виявилося страшніше, ніж видиратися нагору.

Увечері я ліз майже на самому страху. Тоді земля внизу здавалася такою небезпечною, що дерево виглядало рятувальною вежею, спеціально вирощеною для брудного, виснаженого й дуже нервового школяра. Уранці все стало складніше. Повернулося світло, а разом із ним — здатність бачити, як високо я забрався, як незручно просидів усю ніч, якими слизькими стали гілки і як неприємно далеко була земля.

Руки слухалися погано. Ліва, яку я всю ніч тримав пристебнутою ременем до стовбура, заніміла й поколювала, ніби всередині неї прокинулася ціла колонія дрібних злих мурах. Ноги теж затерпли. Коли я спробував переставити ступню на нижній сучок, коліно спершу взагалі відмовилося згинатися як слід, потім зігнулося надто різко, і я ледь не вдарився підборіддям об гілку. Довелося завмерти, притиснутися до стовбура й кілька секунд просто дихати.

Стовбур був мокрий. За ніч на корі виступила волога, мох набух і став слизьким, як намилена губка. Листя довкола блищало краплями. Інколи крапля зривалася згори й падала мені на шию, за комір або просто на руку. Після душної ночі ранок здавався майже прохолодним, але прохолода була не сухою, а вологою, липкою. Усе довкола не так висохло, як спітніло разом зі мною.

Я спускався повільно, намацуючи кожен виступ черевиком і перевіряючи кожну гілку рукою. Кілька разів дрібні ящірки — або щось на них схоже — зривалися зі щілин у корі й планерували вниз, розчепіривши перетинки. Після ночі я вже не здригався так сильно, але кожен такий ривок біля обличчя все одно додавав серцю зайвий удар. Одна тварюка пробігла просто по гілці біля моєї долоні, зупинилася, подивилася на мене маленьким круглим оком і стрибнула вбік. Я провів її поглядом і тихо сказав:

— Доброго ранку й тобі, сусідко.

Вона, звісно, ввічливості не оцінила.

Коли я нарешті опинився на землі, перші секунди стояв, тримаючись за стовбур. Земля під ногами здавалася водночас твердою й підозрілою. Після ночі на дереві ноги не одразу повірили, що їм знову дозволили бути ногами. Я озирнувся. Унизу все виглядало інакше, ніж уночі, але спокійним не було. Каміння мокре, листя мокре, трава — або те, що я називав травою, — уся в краплях. Кущі темні після ночі, але вже просвічені ранковим світлом. З-під одного валуна стирчала порожня оболонка якоїсь комахи, поряд на мокрій глині виднілися тонкі сліди дрібних лап. Під моїм деревом теж були сліди. Хтось уночі тут проходив, і не раз. Земля була прим’ята, на одному вологому листку темніла буро-червона смужка, яку мені зовсім не захотілося роздивлятися.

Я зняв флягу з пояса й потряс. Порожньо. Після ночі це був найнеприємніший звук. Учора він означав проблему. Сьогодні — завдання, яке треба вирішити негайно, поки ранок не минув і сонце не висушило все довкола.

Води було багато. Нібито багато. Вона висіла на кожному листку, на кожній прожилці, на кожному кінчику травинки. Але тепер я вже розумів, що просто злизувати все підряд — дурість. Невідомо, що вночі по цих листках повзало, хто на них сидів, що капало згори і де ця вода застоювалася. Я почав вибирати.

Найкраще підходили великі нахилені листки, з яких краплі не стояли калюжками, а повільно скочувалися вниз по гладкій поверхні. Такі краплі справді здавалися конденсатом: зібралися на листку, обважніли, поповзли по жилці — і ось-ось зірвуться. Я оминав листя, де вода застоювалася в заглибинах, особливо якщо там плавали пилинки, дрібна мошкара або дивний слиз. Починати ранок з експерименту над власним шлунком не хотілося.

Спершу я просто підставляв флягу під краплі, що падали. Це виявилося нестерпно повільно. Крапля збиралася, тремтіла, висіла, ніби спеціально роздумувала — падати чи ще почекати, а я стояв під нею з флягою і почувався ідіотом. Потім я додумався нахиляти листок сам. Обережно, двома пальцями, не торкаючись поверхні там, де була вода. Якщо листок був широкий і гладкий, краплі збігали з нього одразу кількома доріжками й падали в горлечко. Іноді повз — на руку, на землю, на штани. Іноді все-таки всередину. Звук був майже нечутний, але я ловив його з такою увагою, ніби наповнював не пластикову флягу, а бак космічного корабля перед стартом.

Пити хотілося сильно. Спершу я назбирав трохи, відпив два ковтки просто з фляги, потім знову взявся за листя. Вода була прохолодна, трохи з присмаком зелені, але після ночі здавалася майже найкращою у світі. Я знову прислухався до себе. Учорашня вода з джерела мені не зашкодила. Уночі я випив її всю, і нічого поганого не сталося. Отже, джерело було добре. А ранкова волога з листя, якщо брати чисту, теж могла допомогти. Звісно, краще було б знову знайти той крихітний фонтанчик або інше джерельце, але для початку годилося й це.

Флягу вдалося наповнити не повністю, зате достатньо, щоб вона знову поважчала. Я зробив ще кілька ковтків, закрутив кришку й причепив її до пояса. Потім про всяк випадок запам’ятав напрямок до джерела, де набирав воду вчора, але повертатися не став. Повертатися — значить втрачати час, а ранок здавався надто цінним.

Їсти хотілося.

Після ночі тіло вимагало чогось справжнього: гарячого, солоного, жирного, бажано з хлібом і щоб принесли на тарілці. Але реальність пропонувала мокрі кущі, порожні кишені й палицю. Полювати зараз не мало сенсу. Усе було сире. Розвести нормальний вогонь у такій вологості я, може, й зміг би, але витратив би купу часу, сил і нервів. Суху труху ще треба знайти, розпал підсушити, дим піде одразу, запах теж, а сонце тільки підіймалося. Краще йти, поки світ іще не розігрівся й не прокинувся остаточно. Якщо пощастить, удень можна буде знайти сухе місце, підсушити гілки, подумати про їжу. Ранок був для руху, не для кухні.

Я підвів голову й спробував побачити вулкан. Із землі його не було видно: крони, гілки, волога пара. Довелося вилізти на найближчий валун, потім ще на один, вищий. Камінь був слизький, але з нього між деревами відкривався вузький просвіт. Там, далеко за смугою зелені, темніло пасмо. Вершина вулкана показалася на секунду — сіра, широка, з тонким димком над нею. Цього вистачило. Я запам’ятав напрямок, зіскочив униз і пішов.