Розділ 16

Спершу всім трьом здавалося, що найважче вже позаду.

Вони знайшли дерево, видерлися нагору, закріпилися хто як зміг, прив’язали маркери, прилаштували рюкзак із яйцями, вмостилися на гілках і навіть майже розподілили чергування. Після зустрічі з рапторами, після біганини, після пошуків місця для ночівлі сама думка «ми вже нагорі» здавалася майже перемогою. Унизу могла хоч уся місцева фауна строєм ходити, а вони сиділи на дереві. Високо. Незручно, зате високо. У перші хвилини це слово гріло краще за будь-яке багаття.

Потім почалася ніч.

І дуже швидко стало ясно, що «нагорі» ще не означає «у безпеці».

Женька влаштувався нижче за всіх, у розвилці двох товстих гілок. Це місце він вибрав не випадково: звідти найкраще було видно, що відбувається внизу, наскільки взагалі можна було щось розгледіти в густих сутінках. Маркер лежав у нього впоперек колін, ремінцем прив’язаний до гілки. Рюкзак із яйцями він закріпив поруч, але так, щоб Муха згори не міг випадково зачепити його ногою. Про всяк випадок. Із Мухою після сьогоднішнього дня про всяк випадок хотілося робити взагалі все.

Француз сидів вище й трохи лівіше, на широкій гілці, що відходила від стовбура майже горизонтально, а потім підіймалася вгору. Він закріпився ременем і лямкою від підсумка, але все одно тримався так, ніби будь-якої миті міг схопитися. Хоча куди саме можна схопитися на дереві вночі, він, мабуть, і сам не знав. Його маркер був прив’язаний до сусіднього сучка, запасні кульки лежали під рукою, палиця — уздовж гілки.

Муха опинився найвище.

Сталося це майже випадково, але тепер він, здається, уже й сам не розумів, як дозволив долі занести себе так далеко від землі й так близько до неба. Він сидів у верхній розвилці, обхопивши стовбур ногами, руками і всім, чим іще можна було обхопити. Лямкою рюкзака він прив’язав себе до гілки, потім ще раз перевірив вузол, потім прив’язав маркер, потім знову себе, потім попросив Женьку знизу глянути, чи все це не розв’яжеться.

— Звідси не видно, — сказав Женька.

— А якщо я впаду?

— Тоді буде видно.

— Дуже смішно.

— Мухіне, — несподівано спокійно сказав Француз, — ти нормально прив’язався. Не смикайся — не впадеш.

Муха помовчав.

— Гаразд.

Женька й Француз перезирнулися в темряві, наскільки це взагалі було можливо. Зазвичай після такого Муха ще хвилин десять уточнював би, перепитував, скиглив, вимагав письмових гарантій і заповідав комусь свою колекцію значків. А зараз тільки сказав «гаразд» і замовк. Не весело замовк, не ображено, а якось зібрано. Наче зрозумів: на ниття шкода сил. І це було настільки не схоже на звичного Муху, що навіть Француз не став його підколювати.

Перші звуки ночі прийшли знизу.

Удень стародавній світ шумів широко, безладно, майже безперервно. Уночі шум став іншим. Глибшим. Обережнішим. Ніби величезний невидимий механізм перемкнувся на нічну передачу. У кущах під деревом щось шаруділо дрібно й швидко. Десь осторонь коротко клацали щелепи чи дзьоби. Удалині перегукувалися великі тварини низькими глухими звуками. Потім звідкись із заростей долинув різкий крик і тут-таки обірвався, а всі троє одночасно завмерли.

— Це хто був? — прошепотів Муха згори.

— Не знаю, — відповів Женька.

— І краще не знати, — додав Француз.

Якийсь час вони просто слухали.

Темрява густішала між гілками так швидко, ніби хтось наливав її знизу. Спершу зникло каміння. Потім кущі стали однією чорною масою. Потім нижні гілки сусідніх дерев розчинилися, і лишився тільки стовбур, до якого вони були прив’язані, кілька найближчих сучків і клапті неба між листям. Навіть власні руки вже доводилося більше вгадувати на дотик, ніж бачити.

Спрага прийшла майже відразу після темряви.

Удень вона теж була, але її приглушували рух, небезпека, адреналін, їжа, розмови. Тепер, коли вони сиділи майже нерухомо, горло ніби згадало все одразу. Сіль на губах, сухий язик, важке дихання після підйому на дерево, спекотний день без нормальної води. Фляга була майже порожня ще до ночівлі, а ту сумнівну воду, яку вдавалося набрати раніше, вони берегли й до ладу не пили. Тепер берегти вже не було чого.

— У когось залишилося? — тихо спитав Муха.

Женька зрозумів одразу.

— Води немає.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Ясно.

І знову все. Без ниття. Без «я ж казав». Без паніки. Муха просто ковтнув і замовк.

Француз трохи повернув голову вгору.

— Терпимо до ранку. Зранку зберемо росу.

— Якщо вона буде, — сказав Муха.

— Буде, — відповів Женька. — Тут така вологість, що ми самі скоро росою вкриємося.

— Уже, — буркнув Француз. — Почуваюся огірком у банці.

Муха тихо фиркнув. Не голосно, не весело, але все-таки фиркнув. І це чомусь трохи розрядило темряву.

Потім по дереву хтось пробіг.

Не по землі. Не внизу. Саме по дереву.

Спершу над Французом. Швидкі легкі дряпливі звуки: цок-цок-цок по корі, потім короткий стрибок, шелест листя, знову цокання. Француз різко втягнув голову в плечі.

— Тихо! — прошипів Женька знизу.

— Та я мовчу, — так само пошепки відповів Француз. — Це воно не мовчить.

Щось маленьке зірвалося з гілки й пролетіло вниз майже між ними. У темряві майнула перетинчаста тінь, потім ще одна. Мабуть, ті самі дрібні планерувальні ящірки, яких вони вдень уже бачили на деревах. Тільки вдень вони здавалися майже кумедними. Уночі, коли така тварюка раптом вилітає просто перед обличчям, жодного розчулення не виникає.

Першим скрикнув Муха згори.

Майже одразу за ним скрикнув Француз, бо одна з ящірок зачепила його по плечу.

Женька теж смикнувся, коли щось м’яке й холодне ковзнуло по його рукаву й зникло вниз.

Три короткі перелякані звуки пролунали майже одночасно.

Після цього настала пауза.

— Ніхто нічого не чув, — сказав Француз.

— Повністю згоден, — відповів Женька.