Розділ 15

Ніч настала не одразу.

Спершу просто потемніло між деревами. Потім зникли дальні стовбури. Потім каміння під деревом перетворилося на сірі плями, кущі — на одну суцільну чорну масу, а земля внизу — на місце, куди дуже не хотілося падати. Небо між гілками ще якийсь час світліло, але це світло вже не було денним. Воно не допомагало бачити. Воно тільки показувало, що день іде, а я залишаюся.

Я сидів у розвилці дерева, прив’язаний ременем до стовбура, і намагався влаштуватися зручніше.

Це було неможливо.

Одна гілка впивалася в стегно. Друга тиснула в спину. Кора дряпала шию. Ліва рука, обмотана ременем для страховки, то затікала, то починала нити, то раптом нагадувала про себе так, ніби я сам узяв себе в полон. Права, вільна, весь час стискала палицю, хоча в якусь мить я чесно спитав себе, що збираюся робити цією палицею, якщо вночі до мене полізе щось по-справжньому серйозне. Відповіді не знайшов. Але палиці не випустив. У таких умовах навіть марна зброя краща, ніж зовсім нічого.

Брудний одяг за день то висихав, то знову намокав від поту, то знову підсихав, і тепер нагадував чужу жорстку шкуру. Камуфляж стягував коліна, тер під пахвами, неприємно хрускав засохлою грязюкою при кожному русі. Чухалося обличчя. Чухалася шия. Спина свербіла так, що я майже готовий був спуститися вниз і потертися об камінь, як якась місцева тварина. Але вниз я не спустився б навіть за обіцянку гарячого душу. Хоча за гарячий душ я б, мабуть, замислився.

Вологість висіла в повітрі щільною невидимою ганчіркою. Було парко, душно й липко. Під кронами майже не ворушився вітер. Листя довкола пахло зеленню, мокрою корою, мохом і чимось кислим, прілим, стародавнім. Спершу я думав, що на висоті дихати буде легше. Нічого подібного. На висоті було те саме, тільки падати далі.

Поки ще остаточно не стемніло, я кілька разів перевірив усе, що міг перевірити. Фляга висіла на гілці поруч, прив’язана ремінцем. Ніж — у кишені. Запальничка — в іншій. Хустинка, уже майже історичний артефакт із твані й відчаю, теж при мені. Палиця лежить під рукою. Ремінь тримає. Гілка наче тримає. Я наче теж тримаюся.

На цьому перелік добрих новин закінчився.

Коли темрява стала справжньою, ліс змінився.

Удень він був шумний, але зрозумілий хоча б на рівні напрямку. Там птах — або не птах. Там комахи. Там хтось хруснув гілкою. Там великі тварини фиркають на галявині. Вночі все змішалося. Звуки більше не мали видимого джерела. Вони виникали будь-де й будь-як: підо мною, праворуч, далеко, над головою, за спиною. Іноді здавалося, що хтось іде просто до дерева, але потім шурхіт відходив убік. Іноді навпаки — повна тиша раптом розривалася таким різким криком і так близько, що я здригався всім тілом і ледь не бився потилицею об стовбур.

Перші крики почалися майже відразу після темряви.

Десь далеко протяжно завила велика тварина. Звук був низький, тягучий, такий глибокий, що проходив ніби не через вуха, а крізь кістки. З іншого боку їй відповіли — коротше й грубіше. Потім десь нижче по схилу пролунав різкий вереск і одразу урвався. Я завмер, стискаючи палицю, і кілька секунд узагалі не дихав.

Потім почалося щось схоже на бійку.

Спершу тріск кущів. Потім частий тупіт. Потім хрипкий рев і короткі, злі, майже пташині крики. Щось важке з глухим ударом врізалося, мабуть, у стовбур або камінь. Листя зашуміло. Хтось пронизливо заверещав. Інший голос тут-таки накрив цей вереск низьким гарчанням. Усе відбувалося десь осторонь, не зовсім поруч, але й не так далеко, як мені хотілося б. Я сидів на дереві, притиснувшись спиною до стовбура, і вперше в житті по-справжньому зрозумів, що означає «не втручатися в природу».

Я дуже не втручався.

Навіть подумки.

Я просто сидів і чекав, коли це скінчиться.

Скінчилося не одразу. Шум то віддалявся, то наближався, ніби учасники цієї нічної сварки ганяли заростями колами. Потім пролунав останній короткий крик, після якого настала така тиша, що вона здалася ще страшнішою. Я не знав, хто переміг. Не знав, хто програв. Не знав, чи був там узагалі хтось схожий на тих тварин, яких я бачив удень. Знав тільки одне: якби я зараз був унизу, мені б точно не сподобалося.

За якийсь час я зрозумів, що досі стискаю палицю так міцно, аж пальці заболілі.

Я обережно розтиснув руку, поворушив пальцями й знову взяв палицю. Тихіше. Спокійніше. Намагатися дихати рівно. Не смикатися від кожного звуку. Так я собі казав. Виходило погано. Дуже погано. Але нічого іншого не залишалося.

Потім по мені хтось поповз.

Спершу я відчув легкий дотик на шиї. Такий тонкий, майже невагомий. Я машинально смикнув плечем. Дотик зник. За секунду з’явився нижче, біля коміра. Потім щось маленьке й явно живе полізло за край сорочки.

Ось тут я ледь не зірвався з дерева.

Я затулив рота, щоб не закричати, і вільною рукою почав гарячково ляскати себе по грудях і шиї. Створіння впало кудись на коліно, пробігло по штанині й зникло. Я його не бачив. І не хотів бачити. Може, це був жук. Може, павук. Може, маленька ящірка. Може, щось, що в нормальному світі взагалі не мало б доступу до людської шиї. Головне — воно пішло.

Після цього я сидів хвилин п’ять, не рухаючись, і відчував, як по мені продовжує повзти вже не воно, а пам’ять про нього.

Потім хтось пробіг по гілці над головою. Дрібно, швидко, з дряпанням кігтиків. Я підвів очі, але нічого не побачив. Тільки темне листя на тлі ще темнішого неба. Гілка хитнулася. Щось перескочило на сусідню, потім ще далі. За хвилину з крони зірвалися дві маленькі тіні й планерувальним рухом пішли вниз, розчинившись у ночі. Мабуть, ті самі дрібні летючі ящірки, яких я зігнав, коли видирався нагору. Вочевидь, вони вирішили, що я не настільки вагома причина, щоб покидати дім назавжди.

— Живіть, — прошепотів я. — Тільки не на мені.

У відповідь тихо зашелестіло листя.

Уночі час зіпсувався.

Удень він хоча б якось рухався. Сонце підіймалося, потім хилилося. Тіні змінювалися. Можна було зрозуміти: минуло десять хвилин, пів години, година. Вночі все розтяглося. Мені здавалося, що я сиджу вже вічність, а потім я дивився на небо й розумів: темрява ще навіть не стала повною. Чи стала? Чи вже середина ночі? Годинника в мене не було. Телефона теж. Зрештою, телефон тут був би корисний приблизно як шоколадний чайник. Хіба що подивитися час до розрядки. Та й то, якби він пережив болото.