Розділ 14

Кілька секунд ніхто не рухався.

Хлопці стояли майже спина до спини — наскільки взагалі можна стояти спина до спини втрьох, коли один із трьох, Муха, весь час намагається опинитися між двома іншими, а бажано ще й усередині рюкзака. У кущах навпроти завмер найближчий раптор. Праворуч, за камінням, ворухнувся другий. Ліворуч у низькій зелені майнув хвіст третього. Ще один сидів трохи далі, майже невидимий серед гілок, і тільки його голова час від часу з’являлася між листям.

Вони не нападали.

І це було найгірше.

Якби тварюки одразу кинулися, усе стало б простіше. Не легше, звісно, але простіше. Кричати, стріляти, махати палицями, падати, відбиватися — що завгодно, аби тільки не стояти й не дивитися, як тебе вивчають. А раптори саме вивчали. Не так, як корови дивляться на поїзд, і не так, як собаки — на незнайомця. Вони дивилися так, ніби розв’язували задачу. Де слабке місце? Хто відстане? Хто злякається першим? Кого найпростіше схопити?

Женька першим змусив себе заговорити.

— Слухаємо мене, — промовив він майже пошепки.

Голос у нього був тихий, але такий, що Муха одразу перестав сопіти надто голосно.

— Не бігти. У жодному разі не бігти. Тримаємося разом. Розвертаємося повільно. Маркери підняти. Цілитися в морди. Якщо вийде — в очі. Зрозуміли?

Француз кивнув, не зводячи погляду з найближчого раптора.

— Зрозумів.

Муха теж кивнув, але так часто, що це більше скидалося на тремтіння.

— Я зрозумів. Я все зрозумів. Тільки вони теж зрозуміли?

— Мухіне, мовчи.

— Мовчу.

— Прицільно, — продовжив Женька. — Не витрачати кульки просто так. Стріляємо тільки коли…

Договорити він не встиг.

Найближчий раптор різко смикнувся вперед. Не кинувся повністю, а саме перевірив: коротко, пружно, із шиплячим стрекотом. Але й цього вистачило. Муха, який до цієї секунди, можливо, ще вірив у дисципліну, заверещав так, ніби напад уже стався, скинув маркер і натиснув на спуск.

Перша кулька із сухим ляском розбилася об камінь за пів метра від раптора.

І все зірвалося.

Француз вилаявся, Женька крикнув: «Мухо!», але сам тут-таки вистрілив. Потім ще раз. Потім Француз почав бити короткими чергами, але дуже швидко забув про короткі. За секунду всі троє вже палили так, ніби на шкільній пейнтбольній грі вирішувався не залік із фізкультури, а доля людства.

Постріли злилися в часте тріскотіння.

Кульки летіли куди завгодно. У кущі. У каміння. У землю. У листя. Кілька розбилися об стовбури, залишаючи яскраві плями фарби. Одна, здається, влучила в гілку й бризнула назад, окропивши Мусі рукав, від чого той заверещав ще голосніше. Але частина кульок усе-таки потрапляла туди, куди треба.

Найближчий раптор отримав одразу кілька ударів по голові. Одна кулька розбилася об його витягнуту морду, друга вдарила майже біля ока, третя влучила у відкриту пащу, і тварюка миттєво відсахнулася, захлинувшись різким вереском. Вона затрусила головою, заклацала зубами, застрибала боком, не розуміючи, що сталося. Фарба розтікалася по пір’ї й морді, липла до ока, до зубів, до ніздрів.

Ліворуч другий раптор спробував рвонути вперед, але потрапив під вогонь Француза. Славко стріляв зло, майже не цілячись, зате зблизька. Дві кульки розбилися тварюці на шиї, одна — просто по переніссі, ще одна — в ділянку ока. Раптор взвизгнув, підскочив, закрутився й метнувся вбік так різко, що ледь не зіткнувся з третім.

— Отримуй! — заревів Француз.

— По очах! По очах! — кричав Женька, хоча вже ніхто нікого до пуття не чув.

Муха стріляв як людина, яка вирішила особисто скасувати Крейдяний період. Він примружувався майже на кожному пострілі, смикав маркером, кульки розліталися віялом, але саме через цю скажену безладність кілька рапторів отримали по мордах і лапах. Одна тварюка, що намагалася обійти праворуч, раптом тонко й ображено взвизгнула: кулька розбилася їй просто на відкритій пащі, фарба потрапила на язик і зуби. Раптор почав мотати головою, задкуючи й луплячи хвостом по кущах.

Для цих тварин усе, що відбувалося, було, схоже, цілковитою загадкою.

Вони знали зуби, кігті, дзьоби, шипи, хвости, запах крові, удар тіла, ривок жертви. Але з тим, що дивні двоногі істоти видають гучні ляски й плюються яскравими болючими грудками, які вибухають на морді й лізуть в очі, вони явно ніколи не стикалися. Біль була не смертельна, зате несподівана. Звук — різкий. Запах фарби — чужий. А головне, здобич не тікала. Здобич репетувала й атакувала.

Зграя зламалася майже відразу.

Не вся водночас, а хвилею. Спершу відсахнувся найближчий. Потім той, що отримав по оку. Потім двоє в кущах кинулися врізнобіч, зашурхотіло листя, затріщали гілки. Один раптор підстрибнув на місці, розвернувся й помчав уздовж каміння, досі мотаючи головою. Другий проскочив перед хлопцями метрів за п’ять, навіть не глянувши на них, і зник у низьких заростях. Третій, уже майже сховавшись, раптом знову показався на секунду між гілками — з червоною плямою на морді, дикими очима й таким виглядом, ніби сам не розумів, чому відступає.

Потім зник і він.

Але хлопці й далі стріляли.

Вони стріляли в кущі, у тіні, у хвости, що майнули, у місця, де секунду тому були голови. Вони кричали — кожен своє. Женька вже не віддавав команд, а просто волав щось нерозбірливе, Француз ревів від злості й адреналіну, Муха верещав так, ніби його все-таки жували, хоча до нього ніхто навіть не встиг доторкнутися. Маркери ляскали, кульки закінчувалися надто швидко, листя тремтіло від влучань, червоні, жовті й сині плями з’являлися на древніх стовбурах і камінні.

І злякалися не тільки раптори.

Довкола почалася справжня суматоха. З найближчих дерев із різкими криками зірвалися дрібні птеродактилі, лопочучи шкірястими крилами. Кілька планерувальних ящірок вилетіли зі щілин у корі й хаотично заметалися між стовбурами. У траві зашаруділи, заверещали й кинулися врізнобіч дрібні істоти. На дальній відкритій ділянці травоїдні підняли голови. Один із них видав протяжний глухий звук, йому відповіли інші — нижче, далі, сильніше. Здавалося, уся місцевість на кілька хвилин стала величезним стривоженим організмом, якому раптом устромили в бік щось шумне й яскраве.