Розділ 13

Після галявини я йшов уже не так упевнено.

Якщо раніше мені здавалося, що головна небезпека — не заблукати й не влізти в болото, то тепер список неприємностей помітно розширився. Виявилося, що навіть там, де немає боліт, змій і павутини на рівні обличчя, можна отримати цілу виставу з життя місцевої природи. З хижаками, дитинчатами, втечею і дуже переконливим висновком: якщо хтось травоїдний, це ще не означає, що поруч із ним безпечно. Особливо якщо в нього є діти. Особливо якщо ці діти комусь сподобалися на обід.

Я продирався далі, намагаючись триматися обраного напрямку, але виходило все так само криво. Місцевість ніби ставала зручнішою: менше мокрих провалів, менше стоячої води, менше тієї липкої болотяної гидоти, у яку я вже встиг раз зануритися з головою. Зате з’явилися інші перешкоди. Каміння. Спочатку окреме, майже випадкове, ніби хтось розкидав його між корінням. Потім цілі розсипи — сірі, темні, пласкі, гострі, укриті лишайником і вологим мохом. Вони траплялися дедалі частіше й чомусь здавалися тут не зовсім на місці, ніби стародавній ліс ще не вирішив, він усе-таки ліс чи вже передгір’я.

Я чіплявся за каміння черевиками, спотикався, кілька разів ледь не розтягнувся, а одного разу так ударився носаком об камінь, що кілька секунд стояв на одній нозі й беззвучно роззявляв рота. Кричати я вже не ризикував. Після всього, що відбувалося довкола, будь-який гучний звук сприймався як оголошення: «Шановні хижаки, обід тут».

Зарості то густішали, то розступалися. Іноді доводилося протискатися між стовбурами, піднімати рукою велике листя папороті, обходити завали й повалені дерева. Іноді попереду відкривалися порожні простори — великі галявини, майже луки, укриті низькою зеленню, яку я й далі називав травою, хоча хто його знає, що це було насправді. На таких відкритих місцях іти було легше, але спокійніше не ставало. Я вже надто добре зрозумів: якщо мені зручно бачити довкола, то й мене теж видно добре.

Я дедалі частіше поглядав під ноги. Не тільки через змій, хоча змії траплялися регулярно. Не тільки через мокриць, жуків та іншу повзучу дрібноту, до якої я починав звикати так, як людина звикає до поганої погоди: не тому, що подобається, а тому, що вибору немає. Тепер мене цікавила вода.

Фляга на поясі все ще теліпалася порожня. Після тієї жалюгідної краплі, яку я витрусив собі в рот, вона ніби навмисне постукувала об стегно при кожному кроці, нагадуючи: ти, звісно, молодець, що з’їв змію, але без води далеко не підеш. Я вже помічав маленькі вологі місця, де вода виступала з-під коріння або збиралася на листі, але весь час відкладав. То місце здавалося надто брудним, то поруч щось ворушилося, то треба було швидше йти, то просто не хотілося зупинятися на відкритій ділянці.

З водою на листі все було зрозуміло: вранці добре, тепер сумнівно. Краплі на широкому листі ще подекуди блищали, але після сонця, комах, пилу, моху, місцевих лап і чортзна-чого ще вони викликали не спрагу, а запитання. У крайньому разі, звісно, я зібрав би й це. Але поки хотілося знайти щось краще. Хотілося води, яка не пролежала весь день на листку, чекаючи, поки в неї хтось сяде.

І нарешті мені пощастило.

Я вийшов на невелику галявинку серед валунів. Не таку, як велика галявина з травоїдними, а зовсім іншу — кам’янисту, нерівну, ніби шматок схилу колись осипався й так тут і залишився. Між валунами росла низька зелень, подекуди стирчали тонкі кущі, а вздовж одного каменя тягнулася вузька мокра смужка. Я зупинився, присів і придивився.

Вода.

Зовсім небагато. Тонка цівка стікала по каменю, зникала в траві, потім знову з’являлася між корінням. Я провів пальцем по вологому сліду, понюхав. Нічим підозрілим не пахло. Уже добре. Потім пішов угору за водою — якщо це взагалі можна було назвати течією. Доводилося майже повзти між валунами, бо цівка була така тонка, що кілька разів я втрачав її з очей. Але за кілька метрів почув слабке булькання.

Джерело виявилося зовсім маленьким.

Вода била просто з-під землі між двома каменями. Не струмком і навіть не нормальним ключем, а крихітним фонтанчиком — сантиметри на два-три вгору, не більше. Вона тремтіла, пузирилася, викидала з піску й дрібних камінців прозору цівку, тут-таки падала назад і стікала вниз по каменю. Я кілька секунд просто дивився на це диво й відчував, як спрага одразу стає сильнішою. До цього вона була десь у тілі, приглушена всіма іншими страхами. А тепер переді мною була вода. Справжня, жива, на вигляд холодна. І організм вирішив, що досить філософствувати.

Я опустив пальці в цівку й здригнувся.

Холодна.

Не прохолодна, не «ну ніби нічого», а справді холодна. Різка, чиста, майже крижана в порівнянні з цим теплим вологим повітрям. Отже, джерело, швидше за все, йшло звідкись із глибини. Не просто дощова вода в ямці. Не болотяна жижа. Не стояча калюжа, де будь-якої миті може розплющити очі чиясь голова. Вода йшла з-під землі, під тиском, маленьким, але справжнім. Це вселяло довіру.

Не абсолютну, звісно. Я вже достатньо надивився на цей світ, щоб довіряти йому беззастережно. Але все ж.

Я зняв флягу, промив її спершу ззовні, потім плеснув трохи всередину, побовтав і вилив. Тоді підставив горлечко під цівку. Фляга наповнювалася повільно, мучительно повільно. Цівка була слабка, горлечко доводилося тримати майже впритул до каміння, вода весь час бризкала на пальці. Але я терпів. Сидів навпочіпки, тримав флягу й слухав, як вона потроху важчає. Це був один із найприємніших звуків за весь день — тонке булькання води всередині пластику.

Поки фляга наповнювалася, я озирався. Галявинка була тиха, але не порожня. На каменях грілися дрібні ящірки — або те, що я звично називав ящірками. Між валунами ворушилися комахи. Над кущами літали маленькі крилаті тварюки, більше схожі на бабок, тільки з якимись занадто довгими хвостиками. У кущах щось кілька разів пискнуло, але не показалося. Я міцніше стиснув палицю вільною рукою і знову подивився на флягу.