Розділ 12

Перші пів години дороги вони ще час від часу озиралися.

Не тому, що сподівалися побачити за спиною Саньку. Радше тому, що «Бумеранг» лишався останнім зрозумілим предметом у всьому цьому світі. Нехай лежав на боці. Нехай не працював. Нехай мовчав, як шмат металу, що впав не туди й не тоді. Але все одно це була їхня машина. Їхня точка. Їхнє єдине «тут ми були». Коли сріблястий корпус остаточно зник за деревами й папороттю, усередині в кожного ніби щось неприємно клацнуло.

Назад дороги вже не було.

Тобто вона, звісно, була. Десь там лишалися червоні стрілки на стовбурах, мітки на каменях, напис на боці «Бумеранга», маленьке димне багаття. Женька спеціально ставив позначки так, щоб повернутися можна було бодай теоретично. Але теорія в цьому місці коштувала не надто дорого. Тут досить було пройти двадцять кроків убік, обійти камінь, пірнути під гілки, перетнути зарослий ярочок — і все починало виглядати інакше. Те, що п’ять хвилин тому здавалося помітним орієнтиром, зникало за листям. Те, що виглядало надійною стежкою, впиралося в каміння або колючі кущі. А те, що здавалося суцільною зеленою стіною, раптом відкривало прохід, яким, мабуть, хтось ходив задовго до них. Тільки цей хтось точно був не людиною.

Місцевість поступово змінювалася.

Біля «Бумеранга» все було вологе, важке й липке. Папороть нависала над головами, туман чіплявся за стовбури, земля пружинила під ногами й місцями провалювалася м’якими мокрими плямами. А тут, що далі вони йшли в бік вулкана, то сухішим ставало довкола. Не сухим у нормальному розумінні — повітря все одно лишалося теплим, густим і пахло живою зеленню, — але під ногами дедалі частіше траплялася вже не грязюка, а кам’янистий ґрунт. Вологі низини змінювалися підвищеннями, де із землі стирчали сірі пласкі камені, уламки темної породи й коріння дерев, що чіплялося за них, мов пальці.

Папороті поменшало. Вона все ще траплялася, але вже не стіною. Між деревами з’являлися просвіти, а просвіти розкривалися в галявини, вкриті низькою рослинністю. Подекуди ґрунт був майже голий: сіро-коричневий, із дрібними камінцями, тріщинами й дивними слідами. Женька, помітивши це, сказав, що ближче до вулканічних районів земля цілком може бути іншою. Кам’янистішою. Сухішою. Можливо, з домішкою попелу або давньої лави.

— Дякую, професоре, — сказав Француз. — Дуже втішив.

— Я просто думаю вголос.

— Тоді думай тихіше. Від твоїх думок хочеться назад до моря.

— До океану, — поправив Женька.

— Мені байдуже, як називається місце, де можна втопитися.

Муха, який ішов між ними й ніс рюкзак із їжею так дбайливо, ніби всередині лежали не яйця, а документи на квартиру, обережно спитав:

— А якщо це справді Крейдяний період, які тут мають бути динозаври?

— Різні, — відповів Женька.

— Дуже науково.

— Мухіне, я не енциклопедія. Я пам’ятаю тільки загальне. У Крейдяному вже були квіткові рослини, багато різних травоїдних, великі хижаки, птерозаври, птахи…

— Птахи? — перепитав Муха. — Тобто нормальні?

— Не зовсім нормальні. Мабуть. Але так, щось схоже на птахів уже було.

Француз глянув угору, де між гілками майнув шкірястий силует.

— Оце птах?

— Ні. Це, швидше за все, птерозавр.

— Значить, птеродактиль, — вирішив Муха.

Женька скривився.

— Не все, що літає і має шкірясті крила, — птеродактиль.

— А нам яка різниця? — сказав Француз. — Ти його науковою назвою налякаєш?

Муха вдячно кивнув.

— От. Пропоную всіх летючих зубастих називати птеродактилями. Так швидше.

Женька хотів заперечити, але потім махнув рукою.

— Гаразд. Для оперативних цілей нехай будуть птеродактилі.

— У нас з’явилися оперативні цілі, — зауважив Француз. — Ростемо.

Відкритих ділянок ставало більше, і на кожній такій ділянці вирувало своє життя. Десь серед низької зелені копошилися дрібні чотириногі істоти, схожі то на ящірок із короткими мордами, то на дивних звірят із довгими хвостами. Десь повільно пересувалися травоїдні завбільшки з невеликих биків: важкі, широкі, з низько опущеними головами й дзьобоподібними пащами, якими вони зрізали рослини майже біля самої землі. У деяких уздовж спини тягнулися горби або невисокі пластини. Інші ходили на двох ногах, спираючись на довгий хвіст, і зривали листя з кущів передніми лапами, схожими на маленькі незграбні руки.

Були й зовсім інші тварини — невисокі, кремезні, з короткими шиями й масивними головами. Вони ходили невеликими групами й постійно щось викопували із землі, працюючи мордами та передніми лапами. В одного на носі стирчав невеликий кістяний виступ, через що Муха одразу пошепки заявив, що це мініносоріг. Женька сказав, що це може бути якийсь ранній родич рогатих динозаврів. Француз сказав, що якщо це родич, то з родиною краще не знайомитися.

Іноді вдалині майоріли більші силуети. Одного разу хлопці зупинилися й довго дивилися, як кам’янистим схилом повільно проходить стадо тварин із довгими задніми ногами й витягнутими головами. Вони рухалися ланцюжком, час від часу зупинялися, щоб зірвати листя з кущів, і трималися так спокійно, ніби весь цей схил дістався їм у спадок. Над ними кружляли птеродактилі. Кілька дрібних постійно знижувалися, але до великих тварин не наближалися, обираючи здобич меншу.

І невдовзі хлопці побачили саме полювання.

Це сталося на широкому відкритому майданчику, де низька зелень росла острівцями між камінням. Там бігали дрібні істоти — швидкі, верткі, з тонкими хвостами. Вони вискакували з одного пучка рослин, кидалися до іншого, завмирали, знову зривалися з місця. Спершу здавалося, що вони просто метушаться, але потім згори на них упала тінь птеродактиля.

Він майже повністю склав крила й каменем ринув униз. В останню мить розправив їх, ударив повітрям, витягнув довгу голову й цапнув одну з дрібних тваринок просто із землі. Усе сталося так швидко, що Муха навіть скрикнути не встиг. Тільки істота внизу писнула, трава смикнулася, а крилата тварюка вже здіймалася назад, тримаючи здобич у пащі.