Розділ 11

Дуже швидко з’ясувалося, що йти до вулкана й дійти до вулкана — це дві зовсім різні ідеї.

Здалеку все виглядало майже розумно. Є я. Є вулкан. Між нами простір. Отже, треба рухатися в бік вулкана. На словах — простіше нікуди. Приблизно як у задачці для молодших класів: із пункту А до пункту Б вирушив учень Лугінський; якщо його дорогою не з’їли, то за скільки годин він дістанеться до гори, що димить? Відповідь: ніколи, якщо учень Лугінський не вміє нормально орієнтуватися на місцевості.

А я, як виявилося, не вмів.

Ні, у звичайній місцевості я б, мабуть, не пропав. У нашій нормальній, людській місцевості кінця двадцятого століття все було зрозуміліше. Там дорога. Там поле. Там лінія електропередачі. Там лісосмуга, а за нею, швидше за все, село. Там ґрунтівка, якою можна вийти до траси. Там залізниця, і якщо йти вздовж неї, рано чи пізно вийдеш до станції. Навіть якщо довкола ліс, усе одно є якісь ознаки людей: сліди шин, пляшки, папірці, пні від бензопили, місця від багать, стежки, дроти, шум машин десь удалині.

Тут не було нічого.

Зовсім нічого.

Тільки зелень. Волога, густа, древня й абсолютно байдужа до моїх навігаційних здібностей. Єдиним орієнтиром лишався вулкан, але й він майже одразу почав поводитися ненадійно. Поки я стояв на відкритому місці, його було добре видно: висока темна вершина, тонка цівка диму, гірське пасмо обабіч. Варто було зайти під дерева й папороті, як вулкан зник. Не трохи сховався, не став гірше видимим, а саме зник, ніби його ніколи й не було. Нада мною зімкнулося широке листя, попереду піднялися стовбури, зліва повисла волога пара, справа почалися якісь кущі, і весь мій великий орієнтир перетворився на спогад.

Я намагався тримати напрямок за сонцем. Виходило погано. Сонце теж не стояло на місці спеціально для мене, а зелень увесь час збивала. То доводилося обходити завали, то відхилятися від болотистої калюжі, то пролазити під поваленим стовбуром, то задкувати, бо попереду починалася така каша з коріння, ліан і мокрого листя, що туди можна було лізти тільки з письмовою згодою на смерть. Через сотню кроків навпростець — якщо це взагалі можна було назвати навпростець — я вже так напетляв, що й гадки не мав, наскільки відхилився від обраного напрямку.

Іти доводилося не шляхом, а як виходило.

Зліва — калюжа. Обходь.

Справа — завал. Обходь.

Попереду — гнилий стовбур, під яким щось ворушиться. Обходь швидше.

Трохи далі — кущі з колючими жорсткими гілками. Знову обходь.

У підсумку вулкан був десь там, я був десь тут, а між нами пролягав маршрут, який придумала б п’яна мураха, якби їй доручили провести екскурсію.

Особливо неприємними були болотисті калюжі. Вони траплялися часто: не великі болота, а такі низькі ділянки, де вода стояла між корінням, укрита зеленою плівкою й уламками листя. На вигляд ніби неглибоко. Але я вже сьогодні один раз познайомився з місцевою рідкою землею і повторювати знайомство не збирався. У деяких калюжах щось плавало. Іноді по поверхні розходилися кола, хоча я навіть не бачив, хто їх залишив. Один раз із води висунулася вузька голова з випуклими очима, подивилася на мене без жодної поваги й знову пішла вниз. Іншим разом просто біля краю шевельнулося щось схоже на товстий хвіст. Після цього я вирішив, що будь-яку воду, у якій не бачу дна, поважатиму на відстані.

Під ногами постійно хтось бігав.

Дрібні тварюки з довгими хвостами перетинали мій шлях так швидко, що я встигав помічати тільки рух. Якісь ящірки, якісь звірята, хтось зовсім дрібний, хтось завбільшки з кота. Одні сахалися від мене, інші, навпаки, завмирали й дивилися, треті просто неслися у своїх справах, наче в них теж був план дістатися до вулкана, тільки вони знали дорогу краще. Кілька разів із трави вискакували ті самі курки-ящірки або їхні дрібні родичі. Вони стрекотали, підстрибували, смикали головами й зникали раніше, ніж я встигав вирішити, боятися їх чи ні.

На відкритих місцях ставало трохи легше. Іноді зарості розступалися, і я виходив на невеликі галявини, вкриті низькою рослинністю. Я не знав, чи була в Юрському періоді справжня трава в нашому розумінні. Та й чи Юрський це був період, я теж, чесно кажучи, не знав — просто Женька перед стрибком сказав «юрський», от я за це слово й тримався. Може, вчені потім пояснили б мені, що це зовсім не трава, а якісь древні покритонасінні, низькі папороті, хвощики або ще щось із назвою, довшою за саму рослину. Але для мене все зелене, низьке й таке, що росло килимом під ногами, називалося травою. Так було простіше. Зрештою, я не на іспит із ботаніки прийшов. Я намагався не померти.

Над такими галявинами майже завжди літали дрібні птеродактилі.

Я називав їх саме так, хоча, швидше за все, це були зовсім не птеродактилі. Може, кожен із них мав свою наукову назву, і, можливо, вони належали до різних видів, родів, родин та інших компаній, у яких нормальний школяр без довідника не розбереться. Але для мене всі невеликі летючі ящери зі шкірястими крилами, видовженими головами й противними криками автоматично стали птеродактилями. Так було коротше. І страшніше.

Вони кружляли над галявинами, іноді сідали на гілки, іноді різко пікірували вниз і хапали щось із трави. Дрібні істоти тут-таки розбігалися, трава здригалася, а птеродактилі знову здіймалися вгору, лопочучи крилами. Деякі були завбільшки з голуба, інші — з ворону, а один, що пролетів зовсім низько, здався мені майже як орел. У нього була довга вузька голова, тонкий гребінь і такі неприємні очі, що я одразу вирішив: краще не перевіряти, чи харчується він брудними дев’ятикласниками.

Тому відкриті галявини я перетинав швидко й намагався не затримуватися. Якщо можна було йти під деревами — ішов під деревами. Нехай там темніше, нехай під ногами коріння, нехай на гілках висить усяка гидота, зате згори мене хоча б не так добре видно. Може, це було нерозумно. Може, летючим тварюкам узагалі не було до мене діла. Але коли над головою кружляє десяток зубастих планерів, обережність здається не боягузтвом, а здоровим глуздом.