Розділ 10

Після їжі світ став трохи зрозумілішим.

Не безпечнішим, не добрішим і вже точно не нормальнішим, але зрозумілішим. До цього все довкола сприймалося одним суцільним кошмаром: вологі зарості, крилаті тіні, чужі сліди, зламана машина часу й зниклий Лугінський. Тепер, коли шлунки перестали зводити від голоду, а біля «Бумеранга» потріскувало маленьке багаття, хлопці вперше за весь цей час змогли думати не тільки про те, як би не померти просто зараз.

Француз сидів навпочіпки біля вогню й із виглядом глибокого фахівця спостерігав за двома яйцями, закопаними в гарячу золу. Зверху він ще присипав їх дрібним вугіллям і тепер час від часу косився на це місце, ніби яйця могли втекти.

— Якщо рвонуть, я попереджав, — сказав Муха.

— Ти нічого не попереджав, — озвався Француз.

— Зараз попереджаю.

— Пізно. Історичний процес запущено.

Женька сидів трохи осторонь, притулившись спиною до нахиленого корпусу «Бумеранга». Після всієї біганини, бійки з пернатою тварюкою і вовтузіння з багаттям він мав втомлений, але зібраний вигляд. У руках тримав пейнтбольний маркер. Він дивився то на нього, то на зарості, то на далеке гірське пасмо, що виднілося в просвітах між верхівками дерев.

Океан лишався за спинами, нижче схилом. Звідти тягнуло солоним вітром і рівним глухим шумом прибою. Інколи цей шум посилювався, ніби десь далеко внизу хвиля з розмаху розбивалася об каміння. Над водою час від часу проходили крилаті силуети. Деякі летіли високо, інші опускалися майже до самої поверхні, вихоплюючи щось із хвиль або просто ковзаючи над піною. Одного разу Муха запевняв, що бачив у морі величезну темну спину, яка піднялася, блиснула й знову пішла під воду. Француз сказав, що це міг бути камінь. Муха відповів, що якщо каміння тут саме спливає й пірнає, то він остаточно просить повернути його в підземелля Ярошинського замку.

У протилежний від океану бік тягнулася зелена рівнина. Не рівна, звісно, а вся зім’ята ярами, заростями, пагорбами, струмками, острівцями відкритих прогалин і тими самими дивними древніми рослинами, які постійно заважали зрозуміти, що там далі. За рівниною здіймалися гори. Їх було видно не завжди: то заважали дерева, то волога пара, то власне небажання дивитися так далеко, бо далеке тут означало небезпечне. Але один орієнтир вирізнявся навіть крізь усе це. Високий вулкан. Він стояв трохи осторонь основного пасма й був помітно вищий за решту вершин. Над його зрізаною верхівкою підіймалася тонка цівка диму — не грізна, не вогняна, а майже спокійна, як дим із труби. Через це вулкан здавався не стільки страшним, скільки важливим.

Женька довго дивився саме на нього.

— Думаєш? — спитав Француз.

— Думаю.

— Воно помітно.

— І що надумав? — обережно спитав Муха.

Женька відповів не одразу. Він відклав маркер, підняв із землі тонку гілку й почав креслити нею на вологому ґрунті. Спершу поставив хрестик.

— Це ми. Або точніше — «Бумеранг».

Потім провів криву лінію.

— Тут океан. Туди йти безглуздо. Якщо Саня випав десь біля води, він або рухатиметься вздовж берега, або намагатиметься вибратися вище. Але в море він не полізе.

— Дякую, — сказав Муха. — Я б теж не поліз.

— Тебе ніхто не запрошує.

Женька провів іншу лінію — у бік заростей.

— Навколо всюди ліс. Зарості. Слідів ми не бачимо. Навіть якщо він пройшов за двадцять метрів від нас, ми могли нічого не зрозуміти. Ми не слідопити. Ми школярі з пейнтбольними рушницями, які щойно обскубали динозавра.

— Не динозавра, а індокурку, — поправив Француз.

— Це все змінює, — сказав Женька.

Муха підсів ближче й теж подивився на малюнок.

— Значить, ми його не знайдемо?

— Я цього не казав.

— Але подумав?

— Я подумав, що просто ходити колами й репетувати — глухий кут. Ми можемо шукати його весь день і тільки самі заблукаємо. Або вляпаємося в щось.

Француз кивнув.

— Уже вляпалися.

— Поки поверхово, — зауважив Муха.

Француз кинув на нього погляд.

— Не розвивай думку.

Женька ткнув гілкою в хрестик.

— У нас є вихідна точка. «Бумеранг». Якщо Саня живий і якщо він десь тут, він теж думатиме, як нас знайти. Не просто як вижити, а як дати про себе знати.

Слово «живий» знову прозвучало надто виразно. Муха опустив очі. Француз перестав дивитися на яйця й повністю повернувся до Женьки.

— Продовжуй.

— Перше, що спадає на думку, — багаття. Дим. Якщо в нього є чим розпалити вогонь.

— А якщо немає? — спитав Муха.

— Тоді шукатиме інший спосіб. Відкрите місце, височину, знак на землі, крик, що завгодно. Але багаття — найлогічніше.

Француз подивився на ліс.

— Диму ми не бачили.

— Поки ні, — сказав Женька. — Але ми й оглянули небагато. Самі бачили: тут дим може застрягти під кронами або піти вбік. Та й якщо він далеко, ми не помітимо.

Муха раптом пожвавішав.

— А може, нам самим велике багаття розвести? Прямо величезне. Щоб він побачив.

— Можна, — сказав Женька. — Але тут дві проблеми. Перша — пожежа. Волого, так, але сухих місць вистачає. Друга — побачить не тільки Саня.

Усі троє одночасно подивилися туди, куди вони відтягли нутрощі й частину залишків тушки. Те місце ховали кущі, але сама згадка про нього вже починала пахнути надто виразно.

— Зрозумів, — сказав Муха. — Не тільки Саня.

Женька знову провів гілкою по землі.

— Значить, треба думати далі. Якщо він нас не бачить, а ми його не бачимо, нам потрібна точка, яку можемо бачити і ми, і він.

Він підняв гілку й указав на далеку гору.

Муха подивився туди, потім на Женьку, потім знову на вулкан.

— Ні.

— Що ні?

— Я просто заздалегідь кажу «ні», бо зазвичай після такого твого обличчя починається щось нехороше.

— Мухін, помовч.

Француз примружився, дивлячись на димну вершину.

— Вулкан.