Розділ 9

Коли їжа перестала бути мрією і стала фактом, світ довкола трохи змінився.

Добріший він, звісно, не став. До доброти цьому світові було приблизно стільки ж, скільки мені до нормальної ванни з гарячою водою, чистим одягом і тарілкою борщу. Але він перестав тиснути одразу з усіх боків. До цього здавалося, що кожна травинка, кожен шурхіт, кожна тінь у небі спрямовані особисто проти мене. Тепер усе було майже тим самим — папороті, спека, вологе повітря, потріскування багаття, далекі голоси гігантів, — але я вже не почувався зовсім порожнім мішком із кістками. Шлунок отримав своє, руки тремтіли менше, голова працювала ясніше. Не блискуче, але після всього пережитого я був готовий поважати навіть таку роботу голови.

Я сидів біля багаття, підібгавши ноги, і дивився, як останні тонкі язики вогню облизують почорнілі гілки. Зміїне м’ясо скінчилося. Від нього лишилися тільки обвуглені шматочки на палиці, запах диму на пальцях і дивне відчуття, ніби я переступив якусь межу. Вранці — або коли там для мене все почалося — я був звичайним дев’ятикласником, який бігав лісом із пейнтбольним маркером і обурювався, що Француз зжер увесь сухпайок. Тепер я сидів у Крейдяному періоді, їв змію, засмажену на палиці, і вважав це, загалом, непоганим обідом.

Життя, як то кажуть, розвиває гнучкість мислення.

Я витер пальці об траву, потім об камуфляж, потім зрозумів, що камуфляж у сенсі чистоти давно перестав бути аргументом, і покинув це безглузде заняття. На поясі щось глухо стукнуло об стегно. Я опустив руку й намацав флягу.

Фляга.

Про неї я майже забув. Вона висіла збоку на ремені, пристебнута карабіном до петлі, тому, мабуть, і залишилася зі мною, коли мене викинуло з «Бумеранга». Усе, що не було прикручене до тіла, лишилося десь у машині або розлетілося невідомо куди. А фляга витримала. Маленька пластикова героїня. Я зняв її, потряс і за легким порожнім звуком одразу зрозумів: дива не сталося.

Відкрутив кришку, зазирнув усередину. На дні теліпалися жалюгідні краплі. Я витрусив їх собі в рот. Води там виявилося стільки, що язик навіть не встиг зрозуміти, це питво чи знущання.

— Дякую, — сказав я флязі. — Щедро.

Пити хотілося ще не так гостро, як перед тим їсти, але бажання вже прокидалося. Після болота, спеки, крику, лазіння схилом і багаття організм нагадував: добре, м’ясо ти знайшов, а тепер давай вирішуй наступне питання. Без води навіть найсмачніша змія, мабуть, перетворюється на суху грудку, яка ходить усередині й вимагає компенсації.

З водою, на щастя, все виглядало не зовсім безнадійно. Поки я шукав змію й колупав палицею трухляві стовбури, я кілька разів помічав, як на широкому листі збираються краплі. Великі, прозорі, важкі. Вони висіли на прожилках, дрижали, інколи скочувалися вниз і зникали в траві. Тоді я не звернув на це особливої уваги — мене більше цікавило, хто живе в кожному пні й чи хоче він мене вкусити. Тепер же я дивився на листя зовсім інакше. На деякому краплі ще лишалися, але сонце підіймалося вище, спека посилювалася, і вода на них уже була не ранковою свіжістю, а чимось нагрітим, припорошеним, таким, по чому вже пройшлися лапи, черевця й інші частини місцевої живності.

У туристичному гуртку нам казали, що росу краще збирати вранці. Поки вона свіжа, поки не нагрілася, поки по ній не проповзло все, що вночі вирішило прогулятися. Можна протягувати тканину по траві, а потім вичавлювати в посудину. Або збирати з великого листя. Тоді я слухав це впів вуха. Сидів, здається, на колоді біля багаття, жував бутерброд і думав, що якщо мені колись доведеться добувати воду з листя, то це буде в якійсь героїчній експедиції, де поруч будуть дорослі, карта, рюкзак із запасами й обов’язково хтось, хто розуміється на цьому краще за мене.

Дорослих не було. Карти не було. Запасів не було. Зате листя було стільки, що можна було забезпечити росою невелику армію, якщо, звісно, армія готова вставати рано й не гидувати.

Окрім листя, я помітив ще дещо. У кількох місцях просто із землі сочилася вода. Зовсім трохи. Не струмки, не джерела в нормальному вигляді, а маленькі вологі ранки на схилі: між корінням, з-під каміння, із глинистих тріщин. Вода там виступала повільно, збиралася в дрібні блискучі калюжки й тонкими нитками збігала вниз. Пити її одразу я б не став. Не настільки я довіряв Крейдяному періоду. Але якщо набрати, дати відстоятися, а краще прокип’ятити — може, згодиться. У кожному разі вибір був. А це вже немало.

Я знову закрутив флягу й причепив її до ременя. Порожня фляга неприємно теліпалася збоку, але тепер вона здавалася не просто порожньою посудиною, а завданням на найближчий час: наповнити.

З водою, значить, не зовсім катастрофа. Не зараз. Не негайно. Уранці можна зібрати росу. Дорогою можна шукати джерельця. Якщо пощастить — знайти нормальний струмок. Головне — дожити до ранку й не зробити раніше якоїсь дурниці.

А от із тим, куди йти, було складніше.

Я підкинув у багаття кілька гілок і став дивитися на вогонь. Після їжі мозок почав вимагати порядку. Він, мабуть, вирішив: якщо вже нам дали калорії, давай тепер розв’язувати задачу. Задача виглядала як рівняння, складене божевільним учителем математики.

Я ніколи не був сильним математиком. Ні, зовсім уже двієчником мене назвати було не можна. Якщо постаратися, я міг розв’язати рівняння, побудувати графік, навіть зрозуміти, навіщо в задачі поїзд виїхав із пункту А, хоча особисто я завжди вважав, що поїзд міг би просто доїхати без моєї участі. Але зараз переді мною було рівняння зовсім іншого рівня. У ньому був результат, який мені потрібен: мене знаходять хлопці. Або я знаходжу хлопців. В ідеалі — ми знаходимо одне одного, потім разом знаходимо спосіб запустити «Бумеранг» і повертаємося додому, де я урочисто клянуся більше ніколи не сміятися з нудних уроків.

Результат я знав.

А от усе інше було іксами.

Де хлопці? Ікс.

Чи живі вони? Ікс.

Чи випали вони теж? Ікс.