Розділ 8

Спершу вони рушили занадто бадьоро.

Так зазвичай і буває, коли рішення вже ухвалене, а наслідки цього рішення ще не встигли наздогнати. Женька крокував попереду, раз у раз зупиняючись, прислухаючись і озираючись. Француз тримався трохи збоку, з маркером напоготові, ніби від виразу його обличчя залежало, злякається Крейдяний період чи ні й чи відступить кудись за обрій. Муха йшов майже впритул за ними й намагався не наступати ні на що підозріле. Проблема була в тому, що підозрілим тут було все.

Навколо «Бумеранга» ліс не був схожий на ліс у нормальному розумінні цього слова. Не було звичних беріз, сосен, сухої хвої під ногами, стежок, мурашників, пластикових пляшок, забутих кимось після пікніка, та інших ознак рідної цивілізації. Тут усе здавалося надто великим, надто вологим і надто впевненим у собі. Папороті здіймалися вище людського зросту, їхнє широке перисте листя нависало над головами, мов дахи зелених наметів. Між ними стирчали товсті членисті стебла гігантських хвощів, схожі на зелені труби. Із землі виростали дивні дерева — чи то пальми, чи то хвойні, чи взагалі щось середнє, для чого сучасним ботанікам довелося б довго добирати пристойну назву. В одних угорі віялом розходилося жорстке листя, в інших гілки починалися високо, майже біля самої крони, і були вкриті дрібною темною зеленню. Подекуди траплялися кущі з маленькими блідими квітами, і це чомусь особливо збивало з пантелику: квіти виглядали майже мирно, майже по-нашому, але довкола них повзало, стрибало й шаруділо те, чому на шкільному подвір’ї точно не місце.

— От скажи, Женько, — неголосно промовив Муха, обережно переступаючи через товстий корінь, — а в Крейдяному періоді квіти вже були?

— Були, — відповів Женька, не озираючись. — Здається.

— Здається?

— Мухін, якщо хочеш точності, треба було брати із собою підручник палеонтології.

— Я взагалі-то розраховував максимум на пейнтбол.

— Ми всі на щось розраховували, — буркнув Француз.

Він зупинився й присів біля сліду на вологій землі. Слід був великий, трипалий, глибоко продавлений, із гострими відмітинами кігтів. Француз якийсь час мовчки дивився на нього, потім підвів очі на Женьку.

— Це не Саня.

— Дякую, — сказав Женька. — Без тебе я б сумнівався.

Муха витягнув шию, глянув на слід і відразу відсунувся.

— А хто?

— Не знаю, — відповів Женька. — І поки не хочу знайомитися.

Сліди траплялися часто. Одні були маленькі, схожі на відбитки курячих лап, тільки довші й із кігтями. Інші — круглі, важкі, майже як ямки від стовпів. Кілька разів вони бачили широкі смуги прим’ятої рослинності, ніби крізь зарості пройшов не звір, а невеликий будинок на ногах. В одному місці товстий стовбур був зламаний на висоті вище людського зросту, листя об’їдене, а кора здерта нерівними довгими смугами. Француз торкнувся зламаного краю, подивився вгору й сказав:

— Тут хтось снідав.

— Головне, щоб не нами, — озвався Муха.

— Це поки був попередній сніданок, — сказав Француз. — Розминка.

Женька майже не втручався в перепалку. Він уважно оглядав землю, стовбури, кущі, прим’яту траву. Час від часу кликав:

— Санько!

Його голос ішов у зелень і майже одразу тонув у шурхоті, стрекоті й далекому гулі океану. Француз теж кілька разів коротко крикнув:

— Лугінський!

Муха спершу мовчав, потім зібрався з духом і теж покликав:

— Саня!

Вийшло в нього не дуже голосно. Радше жалібно. Але ніхто не став сміятися.

Слідів Сані вони не знаходили. Якщо, звісно, взагалі були здатні їх знайти. Волога земля зберігала безліч відбитків, але розібратися, де чия лапа, де чий хвіст, де просто впав листок, а де слід людини, було неможливо. Іноді їм здавалося: ось — прим’ята трава, ніби хтось пройшов. Вони кидалися туди, але за кілька кроків усе розпадалося у звичайну плутанину коріння, листя й чужих слідів. Один раз Муха впевнено заявив, що бачить відбиток черевика, але Француз нахилився, подивився й сказав:

— Це мій.

— Ну, значить, ми хоча б себе знайшли, — похмуро відповів Муха.

Женька нічого не сказав. Тільки стиснув губи й пішов далі.

За пів години стало ясно, що просто ходити довкола «Бумеранга» й дивитися під ноги — заняття не тільки марне, а й небезпечне. Місцевість то здіймалася, то йшла вниз, зарості змикалися щільніше, а потім раптом розкривалися невеликими прогалинами. У таких місцях було видно далі, і цей краєвид був вартий того, щоб на секунду забути про страх.

Над низинами висіла легка пара. Крізь неї просвічували верхівки папороті й дивних дерев. Удалині повільно рухалися довгошиї гіганти. Вони ступали так неквапно, ніби час у цьому світі справді плинув інакше. Один нахилив шию до верхівок дерев, зірвав пучок листя й почав жувати. Другий стояв біля води й ліниво махав хвостом. Між ними миготіли істоти менші — одні на чотирьох ногах, інші на двох, швидкі, нервові, схожі на ожилі тіні. Над усім цим кружляли птерозаври. Їхні шкірясті крила то складалися гострими кутами, то знову розправлялися, ловлячи тепле повітря. Деякі були зовсім невеликі, майже як великі чайки, інші — величезні, з довгими головами й гребенями, через які здавалися ще страшнішими.

— Гарно, зараза, — тихо сказав Француз.

— Так, — погодився Муха. — Тільки я б краще по телевізору.

— По телевізору тебе б теж нудило від страху?

— По телевізору в мене була б їжа.

Слово «їжа» повисло в повітрі значно важче, ніж очікувалося. Усі троє раптом одночасно згадали, що зранку їли невідомо коли, а все їстівне, що було в них під час гри, Француз здебільшого знищив ще до замку. Француз, здається, теж це згадав і зробив вигляд, що вивчає небо.

— Між іншим, — сказав він, — я тоді підтримував боєздатність групи.

— Ти підтримував себе, — відповів Женька.

— Я частина групи.

— Найненажерливіша.

Муха хотів щось додати, але цієї миті його живіт видав такий промовистий звук, що суперечка закінчилася сама собою.