Розділ 7

Для початку треба було зрозуміти, що в мене взагалі є.

Думка була проста, майже доросла, і від цього неприємна. Поки я сидів на краю яру, дивився на чужий світ і міркував про те, хто кого тут першим з’їсть, я все ще залишався чимось на кшталт глядача. Дуже брудного, дуже голодного, дуже наляканого глядача, але все ж таки глядача. А ревізія кишень одразу перетворювала все на практику. Не на «ах, динозаври», не на «де хлопці», не на «який жах», а на гранично ясне: що в мене є, чим я можу користуватися і скільки протягну, якщо просто зараз не почну ворушитися.

Я поплескав себе по грудях, по боках, по поясу, по кишенях штанів. Потім про всяк випадок озирнувся, ніби за спиною міг чарівним чином виявитися рюкзак. Рюкзака не було. Пейнтбольного маркера теж. Ні за плечем, ні поруч, ні в кущах, ні на землі. Я спробував пригадати, де бачив його востаннє. Здається, у «Бумерангу». Або він кудись відлетів під час аварії. Або потонув у болоті разом із залишками моєї колишньої гідності.

Я подивився вниз, туди, де серед зелені ховалася та сама мерзотна жижа, з якої я вибрався. І відразу вирішив: якщо маркер там, нехай поки захищає болото. Можливо, йому там навіть краще. Принаймні повертатися й нишпорити руками в цій теплій сіро-коричневій каші в мене не було жодного бажання. До того ж пейнтбольний маркер проти місцевої живності виглядав не зброєю, а радше ввічливою пропозицією померти, залишивши на противникові кольорову пляму.

Кишень виявилося небагато. В одній знайшовся носовичок. Точніше, колись це був носовичок. Тепер це була маленька волога грудка тканини, наскрізь просякнута тванню, болотяною водою і тим неповторним ароматом, від якого хотілося негайно забути, що в людини взагалі існує нюх. Я розгорнув його двома пальцями, глянув, скривився й знову склав. Викидати не став. У моєму становищі навіть така гидота могла виявитися корисною. Наприклад, щоб налякати хижака. Розгорнув — і він сам утік.

В іншій кишені знайшовся невеликий складний ніж. Звичайний перочинний ножик, який я тягав із собою радше через романтичне уявлення про себе як про людину, готову до пригод, ніж із реальної потреби. До сьогодні він відкривав пакети, стругав олівці й одного разу героїчно допоміг відколупати жуйку від підошви. Тепер ножик, схоже, мав почати нове життя. Серйозніше.

Щоправда, виглядав він теж кепсько. У щілини набився бруд, лезо відкривалося з таким скрипом, ніби обурювалося самим фактом своєї участі в доісторичній експедиції. Я присів навпочіпки, знайшов жорстке сухе стебло й почав обережно вичищати бруд із виїмки. Потім протер лезо краєм рукава. Рукав, звісно, був ненабагато чистіший за ніж, але інших варіантів хімчистки поблизу не спостерігалося. Після кількох спроб лезо почало відкриватися легше. Не ідеально, але достатньо, щоб ним можна було користуватися й не відтяти собі палець у процесі.

Третя знахідка змусила мене навіть тихенько присвиснути.

Запальничка.

Найпростіша пластикова запальничка, куплена колись чи не за копійки. Не тому, що я курив. Не курив. Просто в туристичному гуртку нам постійно товкмачили: сірники, ніж, мотузка, ліхтарик — це не іграшки, а базовий набір. Сірників я, ясна річ, не носив. Мотузки теж не було. Ліхтарик, схоже, лишився з хлопцями. Зате знайшлася запальничка. І я вперше в житті відчув до дешевої пластмасової штуковини майже ніжність.

Ніжність тривала рівно до першої спроби клацнути.

Коліщатко не провернулося.

Я подивився на запальничку. Вона була забита брудом так, ніби хтось спеціально вирішив: ні, хлопче, вогонь тобі не належить. У щілину навколо коліщатка набилася засохла твань, під ковпачком сиділа мокра коричнева каша, а сама запальничка мала такий вигляд, ніби її витягли не з кишені, а зі шлунка болотяного чудовиська.

— Ну ні, — сказав я їй уголос. — Ми так не домовлялися.

Розмовляти із запальничкою було, мабуть, ознакою початку розладу, але, з іншого боку, довкола паслися динозаври, над головою літали птерозаври, а я збирався добувати обід палицею. На цьому тлі розмова з пластмасовим предметом виглядала цілком пристойно.

Я обережно підколупнув бруд кінчиком ножа. Потім продув коліщатко. Потім ще раз підколупнув. Потім знову продув і ледь не вдавився власним диханням, бо смак у місцевого бруду був такий, ніби він зберігався тут від створення світу й устиг добряче настоятися. Я витер запальничку об сухішу частину камуфляжу, знайшов на землі пучок більш-менш жорсткої трави й почав прочищати нею щілини. Коліщатко спершу тільки шкребло, потім трохи провернулося, потім знову заклинило. Я ледь не психонув і не жбурнув запальничку в кущі, але вчасно уявив, як потім повзаю там навкарачки й шукаю її серед усяких багатоніжок.

Це протверезило.

Я продовжив працювати обережніше. Ножем витягнув ще кілька грудок бруду, постукав запальничкою об камінь, знову продув. Цього разу коліщатко провернулося. Іскри не було. Я клацнув ще раз. Нічого. Третій раз — слабка іскра майнула й зникла.

Серце в мене підстрибнуло.

Я дав запальничці полежати на сонці, а сам тим часом остаточно розклав перед собою свої скарби: ніж, запальничку, мерзотний носовичок, кілька пейнтбольних кульок, які незрозуміло як лишилися в кишені, — і все. Останні я покрутив у долоні й прибрав назад. Їсти їх не варто було навіть теоретично, стріляти нічим, зате при нагоді можна було жбурнути в когось. Чисто символічно. Мовляв, я не просто їжа, я їжа з характером.

За кілька хвилин я знову взяв запальничку. Клацнув.

Іскра.

Ще раз.

Маленький синій язичок полум’я здригнувся, злякався сам себе й згас.

Я завмер. Потім обережно клацнув ще раз. Полум’я з’явилося знову, вже впевненіше. Крихітне, нерівне, але справжнє. Вогонь.

Мабуть, якби мене тієї миті побачили збоку, вирішили б, що я відкрив новий хімічний елемент. Я сидів у брудному камуфляжі серед доісторичних папоротей, тримав у руці копійчану запальничку й усміхався як повний ідіот.