Розділ 6

— З чим пощастило? — одразу уточнив Женька.

Француз і далі дивився на водну гладінь, що займала весь обрій. Вітер із моря — чи океану — бив в обличчя, ворушив мокре листя папороті за їхніми спинами і приносив той самий густий солоний запах, який Женька, здається, відчув ще в заростях. Кілька секунд Француз мовчав, потім коротко кивнув униз, туди, де далеко під урвищем глухо перекочувався прибій.

— Ще трохи — і приземлилися б туди. Якщо це взагалі можна назвати приземленням.

Муха мимоволі теж глянув униз і ковтнув.

— У море?

— Або в океан, — задумливо поправив Женька.

— А різниця? — Муха повернув до нього бліде обличчя. — Якщо і так, і так можна було розбитися.

Женька відповів не одразу. Він дивився на воду, потім на крилаті силуети в небі, потім знову на лінію берега, ніби намагався поєднати все це з якоюсь картинкою у себе в голові. Вигляд у нього був такий, як зазвичай на контрольних, коли задача ніби й розв’язується, але в умові є щось підозріле.

— Різниця є, — нарешті сказав він. — Можливо.

— Дуже переконливо, — буркнув Француз.

— Я не фахівець, — Женька навіть не глянув на нього. — І взагалі навіть близько не фахівець. Але, наскільки пам’ятаю з книжок, у Юрському періоді тут не мало бути берега такого моря. Принаймні якщо ми хоча б приблизно залишилися в тій самій географічній точці.

— А ми залишилися? — спитав Муха.

— Не знаю.

— Чудово.

— «Бумеранг», звісно, перемістився в просторі, — продовжив Женька, уже радше міркуючи вголос, ніж пояснюючи їм. — Але, швидше за все, не під час самого стрибка, а коли нас аварійно викинуло з транзиту. Тобто нас могло протягнути, могло швиргонути, могло знести… але навряд чи на інший край планети. Принаймні не мало б.

— Заспокоїв, — сказав Француз.

Женька насупився.

— Але ось що я точно пам’ятаю: тут був океан. Тільки не в Юрському періоді. Пізніше. У Крейдяному.

Муха обережно підняв палець, ніби на уроці.

— Тобто ми не там?

— Ми не тоді, — поправив Женька. — Можливо.

Француз повернувся до нього.

— Можна без «можливо»?

— Не можна.

Якийсь час вони мовчали. Унизу накочував і відкочував прибій, над водою ковзали крилаті тіні, а десь за спинами, у зеленій гущавині, знову щось коротко клацнуло й затихло. Муха здригнувся, але промовчав.

Женька раптом різко повернувся до «Бумеранга», прихованого за заростями вище по схилу.

— Є ще одне.

— Що? — спитав Француз.

— Лугінський.

Після цього ім’я ніби повисло між ними. Досі Саньчина відсутність була страшною, але якоюсь не до кінця оформленою, ніби всі троє намагалися не дивитися цій думці просто в обличчя. Тепер Женька вимовив її вголос, і стало гірше.

— Що Лугінський? — тихо спитав Муха.

Женька потер лоба.

— Якщо він випав, то, швидше за все, уже тут.

— У сенсі тут? — Муха одразу пожвавився не від надії, а від страху неправильно зрозуміти. — Тут — це де? Тут? У цьому часі?

— Так.

— Звідки ти знаєш? — обережно спитав Муха.

Француз не перебив. Він теж дивився на Женьку й чекав відповіді.

Женька помовчав. Було видно, що запитання йому не сподобалося.

— Це зараз не головне.

— Для нас, може, і головне, — сказав Француз.

— Потім, — відрізав Женька. — Зараз важливіше інше. Двері не могли відчинитися в транзитному стані. Не мали. Це вам не засувка в маршрутці. Там захист. Якби двері відчинилися в субпросторі… — він замовк, підбираючи слово, потім махнув рукою. — Уявіть вакуум. Тільки гірше. Нас би просто не стало.

Муха помітно зблід.

— А вони відчинилися.

— Так. Але якщо ми живі, значить, двері відчинилися вже після аварійного виходу. Уже тут. У цьому часі.

Француз повільно кивнув.

— Отже, Саня теж тут.

— Швидше за все.

— Живий? — майже пошепки спитав Муха.

Женька подивився на нього. Упевнено сказати він, звісно, не міг. І всі троє це розуміли.

— Не знаю, — нарешті відповів він. — Але якщо він випав уже тут, значить, у нього був шанс.

Муха опустив очі. Обличчя в нього відразу стало якимось згаслим. Він нічого не сказав, але й так було ясно: кнопка знову стала між ними — важка, як камінь. Француз подивився на нього, але промовчав. Женька теж не став добивати. Зараз у цьому вже не було сенсу.

— Значить так, — сказав Женька, і голос у нього знову став командирським, хоча колишньої впевненості в ньому вже не було. — Перше. Живий він чи… — він затнувся лише на частку секунди, — у будь-якому разі ми його шукаємо. Без варіантів.

— Само собою, — сказав Француз.

Муха кивнув.

— Я теж… Я за.

— Друге, — продовжив Женька. — Ми робимо все, що можемо. Обходимо найближчу місцевість, кличемо, шукаємо сліди. Якщо знайдемо його — далі вирішуємо разом. Якщо одразу не знайдемо — продовжуємо шукати. Повертатися без нього я не збираюся.

— Ніхто не збирається, — коротко сказав Француз.

Муха знову кивнув, уже тихіше.

— Ніхто.

Женька подивився на обох, ніби перевіряючи, чи всі справді зрозуміли. Потім почав:

— Третє…

— Третє, — перебив Француз, уперше за весь цей час трохи пожвавившись, — треба жерти.

Женька замовк. Муха навіть підвів голову. Француз розвів руками.

— Що? Від ваших «перше» і «друге» в мене шлунок звело. Шукати будемо. Само собою. Але якщо ми зараз ще годину-другу поблукаємо цим ботанічним пеклом, то потім і нас доведеться шукати. Тільки вже за звуком бурчання.

Женька хотів заперечити, але не став. Муха, здається, теж хотів сказати щось на кшталт «як можна думати про їжу», але його живіт саме в цю мить зрадницьки видав короткий звук, і він закрив рота.

— У цьому є сенс, — визнав Женька.

— От і я про те, — сказав Француз.

Женька знову подивився вниз, на океан, потім на зарості довкола.

— Але тему з часом усе-таки треба закінчити. Якщо це справді океан, а довкола справді динозаври, то ми, найімовірніше, не в Юрському періоді. Ми в Крейдяному. А це ближче до нашого часу приблизно на добру сотню мільйонів років.