Розділ 5

Мій крик подіяв на навколишній світ значно помітніше, ніж мені хотілося б. Здавалося, сама зелень здригнулася від цього чужого, неправильного звуку. У кронах щось знову зірвалося з місця, зашурхотіло, залопотіло крилами; десь унизу кущами пробіг ланцюжок різких писків, ніби невидимі дрібні істоти передавали одна одній тривожну новину. Над папороттю піднялося кілька крилатих тіней, майнули довгі хвости, тонкі лапи, сірі спини; хтось із коротким клацанням зник у траві, хтось, навпаки, завмер і втупився в мій бік. Удалині знову протяжно озвалися гіганти, але тепер у їхніх голосах мені вчувалася не лінива байдужість, а щось насторожене, глибинне, ніби мій крик не налякав їх по-справжньому, зате порушив якийсь загальний порядок, до якого цей світ звик за мільйони років до моєї появи.

Кілька хвилин довкола тривало нервове вовтузіння: шурхіт, тріск, лопотіння крил, тривожні посвисти, а потім усе потроху почало стихати. Одні звуки віддалялися, інші поверталися на свої місця, і древній світ знову почав змикатися наді мною, як вода над кинутим каменем.

Я зрозумів одну просту річ: кричати мені, схоже, протипоказано. Від мого крику страждав або я, або навколишні, а інколи, судячи з усього, всі разом. У підземеллі крик закінчився каменем по голові. Тут він здійняв такий переполох, що я сам ледь не пошкодував, що в мене взагалі є голосові зв’язки. З іншого боку, якщо не кричати, то хто мене знайде? Хто почує? Звісно, за умови, що шукати було кому і що я справді не один у цьому світі. Від цієї думки мене пересмикнуло, хоча довкола стояла спека — волога, липка, важка; від неї сорочка під камуфляжем знову почала прилипати до тіла, а засохла грязюка на шиї неприємно розмокала від поту.

Коли тваринний світ остаточно вгамувався, я змусив себе спокійно озирнутися ще раз. Не просто дивитися, як дивляться на картинку в підручнику, а саме оцінювати: де я, що поруч, куди можна йти, де небезпека, де хоч щось знайоме. І що довше я дивився, то дивнішим ставало моє власне відчуття. Я заспокоювався не тому, що довкола було спокійно. Нічого спокійного тут не було. Я заспокоювався від того, що все виявилося настільки погано, що гірше, здавалося, вже просто нікуди.

Переді мною простягався чужий світ без доріг, без будинків, без людей, без лінії електропередач на обрії, без диму від багаття, без літака в небі, без жодної ознаки того, що десь поруч існує нормальне людське життя. Ні села, ні траси, ні випадкового грибника, ні рятувальника, ні якогось дурня з телефоном, який міг би сказати: «Хлопче, ти чого тут репетуєш?» Я раптом відчув себе не просто загубленим. Мені здалося, що я єдина людина не те що в цьому лісі, не те що в цьому світі, а взагалі в усьому всесвіті.

І ось тут, як не дивно, я подумав про батьків. Не одразу — спершу думки вперто крутилися довкола «Бумеранга», хлопців, падіння, болота, а потім раптом ніби зіскочили вбік, і я побачив маму, батька, нашу квартиру, усе те, що ще вчора здавалося нудним, звичайним, само собою зрозумілим. Що вони робитимуть, якщо я не повернуся? Що їм скажуть? Що я зник? Де? У якому місці? У якому часі? За скільки мільйонів років від них зараз перебуваю я, сидячи в брудному камуфляжі серед папороті й летючих ящерів?

Думка була така безглузда й страшна, що я навіть не одразу зрозумів, за що в ній зачепився. А потім зрозумів: за слово «якщо». Якщо я не повернуся. Отже, десь усередині, попри все це, я ще допускав, що існує інший варіант. Не «ніколи не повернуся», не «все скінчено», а саме — якщо. Маленьке, жалюгідне, майже випадкове слово, але воно мені сподобалося. Воно означало, що я ще не здався остаточно, навіть якщо поки й гадки не мав, як саме не здаватися.

Кажуть, у такі моменти на людину накочує злість, і вона починає боротися. Гарно кажуть. Розумно. Мабуть, у книжках так і буває: герой підводиться, стискає кулаки, дивиться на обрій і вирішує перемогти обставини. У мене нічого такого не сталося. Злість не накотила. Кулаків я не стиснув. На обрій подивився, але перемагати його не захотілося, бо обрій був надто великий і зовсім не цікавився моїми намірами. Я не мав жодного уявлення, що саме треба почати робити, щоб збоку це скидалося на боротьбу.

Боротися можна, коли загубився в лісі, а десь, нехай навіть за десять кілометрів, усе одно є дорога, люди, село, вежа мобільного зв’язку або хоча б старий дід із велосипедом. А тут що? Куди йти? У який бік? До кого? Я навіть не розумів, де саме перебуваю. Та й чи мало це значення? Схід, захід, північ, південь — усі чотири напрямки тут однаково вели в невідомість.

На секунду я знову спробував ухопитися за рятівну думку, що все це мені сниться або що я досі валяюся непритомний десь у підземеллі Ярошинського замку, а мій бідний мозок, отримавши за день два удари, влаштував мені замість звичайної непритомності цілу доісторичну виставу. Але ця версія відпала майже одразу. Організм надто гостро сприймав усе, що відбувалося довкола. Мошкара лізла в очі. Піт стікав спиною. Грязюка стягувала шкіру на обличчі. У носі стояв запах мокрої землі, листя, твані й чогось живого, кислого, густого. Десь поруч клацала невидима тварюка. Під ногами ворушилася трава. Сни такими не бувають. Принаймні мої — точно. Про непритомність я знав небагато, але й тут розумів: навряд чи людина непритомна так виразно відчуває, як у неї свербить вухо від засохлої грязюки і як по шиї повзе якась дрібна гидота, яку хочеться негайно струсити.

Із цих роздумів мене вивела та сама футова багатоніжка. Або її родичка. У таких питаннях я фахівцем не був і знайомитися ближче не збирався. Вона раптом з’явилася зовсім поруч, біля поваленого стовбура, на який я щойно намагався сісти, і діловито метнулася по землі, ніби збиралася шмигнути назад у свій особистий дерев’яний під’їзд. Ще кілька хвилин тому вона від мене тікала, а тепер, схоже, їй узагалі не було до мене діла. І саме ця дрібниця чомусь розлютила мене найбільше. Не вулкани, не птерозаври, не стада чудовиськ на обрії, а саме ця нахабна багатонога мотузка, яка вирішила, що я для неї вже не небезпечний і нецікавий.