Розділ 4

— Ну що ж, саме час все роздивитися, — підсумував Француз, оглянувши зарості довкола «Бумеранга». — Велкам ту Юрасік парк, як то кажуть.

Сказав він це без особливої веселості, радше за звичкою — щоб хоч якось назвати те, що нормальними словами не назвеш. Із місця, де лежав «Бумеранг», відкривався доволі широкий огляд: густі зарості папороті, дивні дерева з довгими віялами листя, клапті туману, що ще не встигли остаточно розтанути під ранковим сонцем. Над усією цією зеленою масою повільно кружляли величезні крилаті істоти.

— Припливли. Картина маслом… — пирхнув Муха.

— Завдяки тобі, — коротко озвався Француз, але вже без колишньої злості. Світ, що відкривався перед ними, схоже, цікавив його зараз значно більше, ніж бажання продовжувати сварку.

Женька тим часом стояв трохи осторонь, склавши долоні біля очей на кшталт бінокля, і уважно вдивлявся в небо. Він довго стежив за рухом крилатих силуетів, потім трохи нахилив голову, ніби намагався зіставити побачене з чимось у пам’яті.

— Я б не поспішав щодо «юрасіка», — нарешті сказав він. — Точніше, щодо Юрського періоду.

Француз, і далі роздивляючись околиці, не одразу повернув голову.

— Тобто?

— Тобто прямо. — Женька опустив руки й кивнув угору, туди, де в блакитному небі ліниво ковзали крилаті громадини. — Я не фахівець і точно не пам’ятаю, як ці тварюки називаються. Але, наскільки пам’ятаю з книжок, такі здоровоголові хлопці в Юрському періоді, здається, уже не жили.

— Упевнений? — насторожено спитав Муха.

— Ні, — чесно відповів Женька. — Зате в іншому впевнений.

Він махнув рукою в бік заростей, що спускалися схилом, і пішов першим. Ми рушили за ним і не встигли зробити навіть кількох кроків, як із кущів знову вискочили ті самі курки-ящірки з довгими хвостами. Вони різко зупинилися перед нами, підстрибуючи на довгих задніх лапах, і почали стрекотати, широко роззявляючи пащі й смикаючи головами.

Раптом пролунала коротка черга пострілів. Кілька пейнтбольних кульок із тріском ударили по стеблах рослин. Дві «звірокурки» вереснули, підстрибнули й панічно метнулися назад у кущі. За секунду туди ж рвонула вся решта зграї.

Женька й Француз одночасно повернули голови. Мухін стояв із піднятим маркером і досі палив туди, де секунду тому стрекотали ті звірюги.

— Досить, — коротко кинув Француз.

Муха здригнувся й опустив маркер.

— Це я… від страху, чи що…

Француз подивився на нього, потім на кущі, звідки ще долинало нервове шарудіння.

— Заспокоїв звіряток, — сказав він. — І нас заодно.

Сказав він це майже без насмішки. Мить тому одна з тварюк ледь не врізалася йому просто в ноги, і, як не дивно, Мухина панічна стрілянина виявилася не такою вже й марною. Женька теж це зрозумів. Він мовчки кивнув, різко розвернувся й швидким кроком попрямував назад до «Бумеранга». За хвилину він повернувся, тримаючи в руках ще два пейнтбольні маркери й підсумок із кульками. Один маркер простягнув Французу, свій закинув на плече й коротко сказав:

— Не завадить.

Після цього Женька знову пішов униз, до кущів. Ми рушили за ним. Протискаючись крізь високу, хоч і не надто густу рослинність, ми раптом помітили під ногами кілька гнізд. Вони лежали просто на землі, серед папороті, сухого листя й прим’ятої трави. У кожному було по кілька яєць: майже овальних, сіруватих, трохи більших за курячі. Стало зрозуміло, чому ці звірюги так люто на нас кинулися. Вони просто захищали кладку, і їхня агресія, яка спершу здавалася неспівмірною з їхніми розмірами, тепер виглядала цілком зрозумілою.

Першим у зарості зайшов Женька, але першим із них вийшов Француз. Він раптом зупинився так різко, що ми з Мухою обоє налетіли йому в спину. Француз навіть не озирнувся. Женька вже обійшов його, вийшов уперед і розвернувся до нас обличчям, широко розкинувши руки.

— Що й треба було довести, — оголосив він. — Я запах одразу відчув. І шум.

Він повернувся назад, і ми разом із ним подивилися вниз схилом. Приблизно за сотню метрів попереду земля різко обривалася. Схил ставав кам’янистим, майже без рослинності, а далі відкривалася величезна водна гладінь. Море — чи океан — займало весь обрій, від краю до краю. Десь далеко внизу глухо перекочувався прибій. Небо й далі розтинали здоровоголові птерозаври та інші крилаті істоти, повільно ковзаючи в потоках повітря й час від часу різко пікіруючи вниз. В обличчя бив вологий прохолодний вітер.

— Гарно… — тихо сказав Мухін.

— Ага… — непевно погодився Женька.

Француз ще раз подивився вгору схилом, туди, де серед зелені ховався «Бумеранг», потім знову перевів погляд на безкраю водну гладінь. Мовчав він довше, ніж зазвичай.

— Пощастило… однак, — нарешті промовив він.