Розділ 3

Вибирався я з яру з великими труднощами: чи то від утоми, чи то через те, що одяг на мені встиг висохнути й стягнувся твердою кіркою грязюки, чи то від усього разом. Камуфляж, ще недавно мокрий і важкий, тепер став наче дерев’яний: коліна погано згиналися, рукави тягнули плечі, а черевики, обліплені мулом, ковзали по вологому схилу. Особливого ентузіазму я не відчував.

Що більше часу минало після аварії, то менше я розумів, що взагалі відбувається. Спочатку було падіння, потім болото, потім боротьба за повітря — усе це ще трималося в пам’яті якимось сумбурним кошмаром, із якого я ніби й вибрався, але не до кінця. А тепер довкола стояла дивна густа тиша, і в цій тиші я раптом опинився сам.

Я впирався руками в землю й намагався піднятися вище схилом, але вологий ґрунт увесь час зрадницьки тікав з-під ніг. Варто було зробити крок угору — і нога одразу їхала назад, зсуваючись разом із грудкою глини, коріння й торішнього листя, якщо, звісно, тут узагалі існувало щось на кшталт торішнього року в нормальному розумінні цього слова. Я знову і знову з’їжджав униз на пів метра, інколи майже на метр, залишаючи за собою рвані борозни. Будь-який такий схил удома я здолав би за дві секунди, навіть якби земля була мокра після дощу. Але зараз мені заважало буквально все: утома, скований грязюкою одяг, липка глина під ногами і, головне, цілковите нерозуміння, що робити далі. Я не знав, де хлопці. Не знав, де «Бумеранг». І взагалі не знав, де перебуваю.

Довкола лунали різні звуки. Щось постійно шаруділо в траві, десь поруч дзижчало, пищало, інколи тихо потріскувало. Кілька разів майже над самою головою пролітало щось дрібне, і повітря на мить вібрувало тонким стрекотом крил. Зовсім близько чулися короткі попискування, ніби хтось перемовлявся в заростях. Але мене це майже не хвилювало. Єдине, що я справді помічав, — до очей постійно липла якась мошкара. Чи то комарі, чи то дрібні мушки, яких тут, схоже, було безліч. Вони настирливо кружляли перед обличчям, намагалися залетіти в ніс або рот, і доводилося весь час відмахуватися рукою.

Пововтузившись так хвилину-другу в суміші рослин, бруду й дерну, я раптом упіймав себе на цілком ясній думці: там, нагорі, я зараз побачу хронокоптер. Звідки взялася ця впевненість, я не знав. Може, мозок просто намагався вчепитися хоч за щось знайоме. Але варто було цій думці з’явитися, як я сам не помітив, що почав рухатися швидше. Я вперся руками в землю, підтягнувся, знову вперся колінами, знову підтягнувся — і вже майже навкарачки, уперто, різко, буквально за кілька ривків видерся схилом. Останні метри я подолав майже бігом, хапаючись за коріння й стебла рослин. За кілька секунд я вже стояв нагорі, важко дихаючи й озираючись.

Очікування не справдилося. Жодного хронокоптера там не було. Ні машини часу. Ні уламків. Ні слідів падіння. Зате переді мною відкрилася така картина, що в мене підкосилися ноги. Я зсутулився, ніби під вагою побаченого, і повільно опустився на землю. Мозок відмовлявся одразу приймати цю інформацію. Нереальність того, що відбувалося, наче пригальмовувала сприйняття.

Переді мною простягався світ. І він був зовсім не схожий на жоден краєвид, який я будь-коли бачив. Куди сягало око, довкола тягнулися густі зарості рослин, яких я раніше не зустрічав. Величезні папороті заввишки з невелике дерево розкидали на всі боки перисте листя, схоже на зелені віяла. Листя було товсте, соковите, з жорсткими прожилками, і деякі листки здавалися ширшими за мої плечі. Між папоротями здіймалися дивні стовбури, схожі водночас і на дерева, і на гігантські трави: прямі, циліндричні, вкриті грубою корою, а вгорі розкриті густими пучками довгого вузького листя, мов велетенські зелені фонтани. Подекуди росли рослини, що нагадували хвощі, тільки не ті маленькі хвощики, які можна знайти в нас на лузі, а справжні гіганти кілька метрів заввишки, з товстими членистими стеблами й жорсткими гілочками, що відходили кільцями.

Земля майже всюди була вкрита зеленню. Кущі, папороті, дивні ліани, переплетені між собою, утворювали справжній рослинний лабіринт. Місцевість при цьому лишалася відносно рівною, але скрізь виднілися повалені стовбури, зламані рослини, нагромадження бурелому. Серед цієї зеленої маси то тут, то там блищали смужки води — невеличкі струмки, які, здавалося, текли абсолютно хаотично: звивалися між корінням і камінням, зникали в заростях і знову з’являлися трохи далі.

Далеко попереду, на самому обрії, здіймалося пасмо темних гір. Серед них я чітко розрізнив два вулкани. Один був вищий за другий, і над його вершиною повільно підіймався тонкий струмінь сірого диму. Другий димів слабше, але його схил був посмугований темними потоками застиглої лави. Усе це заливало яскраве сонячне світло. Небо стояло чисте, глибоке, майже без хмар. Але найнеймовірніше відбувалося не на землі, а в повітрі.

Високо над лісом кружляли істоти, які спочатку здалися мені птахами. Але птахами вони не були. Їхні крила були довгі й вузькі, наче зроблені з тонкої шкіри, натягнутої між довгими пальцями. Коли вони повертали, їхні силуети ставали схожими на величезні живі планери. Деякі ширяли майже нерухомо, ловлячи висхідні потоки повітря, інші різко пікірували вниз і знову здіймалися широкими дугами. Один із таких ящерів пролетів ближче. Я ясно побачив витягнуту голову з довгим дзьобом і гребенем на потилиці. Він зробив коло над лісом, змахнув шкірястими крилами й зник за деревами.

Але видовище на цьому не закінчувалося. На відкритих просторах між заростями, на чомусь схожому на природні луки, паслися величезні тварини. Спершу я не повірив власним очам. Вони були настільки великі, що здавалися рухомими пагорбами. Їхні довгі шиї повільно похитувалися, коли вони зривали листя з верхівок рослин, важкі хвости ліниво рухалися з боку в бік, інколи здіймаючи хмари пилу. Цілі стада цих гігантів стояли серед зелені. Часом один із них повільно переступав уперед, і тоді земля під його ногами ніби злегка здригалася.

Довкола них життя вирувало не менше. По буреломах і галявинах миготіли якісь дрібні створіння. Вони вискакували із заростей, перебігали відкриті місця й знову зникали в траві. Одні нагадували дивних птахів із довгими ногами й короткими передніми лапами, інші більше скидалися на ящірок, тільки значно більших і рухливіших. Вони клацали, фиркали, коротко гарчали одне на одного й носилися кущами з такою швидкістю, ніби вся ця земля вже мільйони років належала саме їм.