Розділ 2

У кабіні хронокоптера й далі стояла майже суцільна темрява. Після удару машина так і лишилася лежати на боці, і сидіти в кріслах було неможливо: ремені тягнули набік, плечі впиралися в обшивку, ноги з’їжджали по нахиленій підлозі, яка тепер узагалі незрозуміло чим була — чи то підлогою, чи то стінкою. Усередині пахло нагрітим металом, пластиком і чимось сирим, ніби разом з ударом у корпус набилися грудки землі, розтерте листя й вологе повітря чужого лісу.

Хлопці мовчали.

Після всієї метушні, паніки й безладного вовтузіння тиша здавалася майже оглушливою. Навіть дихання звучало надто голосно. Ніхто не поспішав заговорити першим. У кожного в голові, мабуть, крутилися ті самі запитання: що сталося, куди їх занесло, де Лугінський і що тепер узагалі робити.

Француз сидів, сперши лікті на коліна, і дивився в темряву. Женька, навпаки, намагався тримати голову рівно й прислухався до самої тиші всередині машини, ніби за самою відсутністю звуків міг зрозуміти про стан техніки більше, ніж із будь-якого сигналу на мертвій панелі. «Бумеранг» мовчав. Не гудів, не клацав, не шипів — просто лежав у темряві, наче все, що в ньому ще недавно було живим, разом вимкнулося. Муха сидів тихо, майже не ворушачись, і, вочевидь, сподівався: якщо не подавати ознак життя, про нього на якийсь час забудуть.

Нарешті Француз не витримав.

— Ну і що далі? — сказав він. Голос у нього був хрипкий, злий і якийсь пом’ятий. — Будемо тут сидіти, поки нас остаточно в меблі не вдаве?

Женька відповів не одразу.

— Я думаю.

— О, прекрасно. Він думає. Ми вже скільки тут думаємо? Лугінський де?

Женька помовчав.

— Не знаю.

Це прозвучало гірше, ніж якби він почав лаятися. Француз повернув голову до Мухи.

— А ти чого мовчиш?

— А мені що сказати? — тихо озвався той.

— Ну, наприклад, план. Ти ж у нас великий фахівець із кнопок.

Муха ковтнув.

— Я б почав із того, щоб більше нічого не чіпати.

Француз коротко фиркнув.

— Муха пропонує нічого не чіпати. Отже, терміново чіпаємо все.

— Дуже смішно, — сказав Женька.

— Я не жартую.

Француз спробував повернутися в кріслі, але плечем уперся в обшивку, ноги знову поїхали кудись униз, і він зло вилаявся собі під ніс.

— Тут навіть поворухнутися нормально не можна.

Женька обережно відстебнув ремінь і відразу вперся рукою в стінку, щоб не сповзти.

— Обережно. Машина лежить на боці.

— Дякую, командире. Без тебе б не здогадався.

Кілька секунд вони знову мовчали.

— Я пропоную відчинити двері, — сказав Француз.

— Не треба, — одразу відрізав Женька.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, де ми.

— Саме тому й треба подивитися.

— Ми не знаємо, що з машиною.

— З машиною все зрозуміло. Вона лежить.

— І ми не знаємо, що зовні, — тихо додав Муха.

Француз повернувся до нього.

— Мухо, зовні принаймні не ти.

— Дуже заспокоїв.

Женька провів рукою по мертвій панелі. Та не відгукнулася ні звуком, ні світлом. Усе, що ще недавно здавалося дивом техніки, тепер мало вигляд звичайної чорної пластини.

— Поки ми нічого не розуміємо, краще не робити різких рухів.

— От, — швидко сказав Муха. — Я теж так думаю.

Француз одразу пожвавішав.

— Усе. Вирішено. Муха згоден із Женькою. Отже, обидва неправі.

— Французе, — втомлено сказав Женька.

— Що Французе? Лугінський невідомо де, машина невідомо де, ми невідомо коли, а ти пропонуєш сидіти й насолоджуватися тишею.

— Я пропоную не робити ще гірше.

— Пізно. Гірше вже зробили до нас.

— До нас? — Женька повернувся до нього. — Нагадати, хто поліз до дверей?

— А нагадати, хто нас узагалі сюди затягнув?

На секунду в кабіні стало зовсім тихо. Навіть Муха перестав надто голосно дихати.

— Двері, — нарешті сказав Француз уже спокійніше. — Треба відчинити двері.

Женька довго мовчав. Потім видихнув:

— Тільки обережно.

— Я завжди обережно.

— Оце мене й лякає.

Француз уже намацав дверцята.

— Я просто перевірю.

— Французе, не треба.

— Я не відчиняю. Я перевіряю.

— У тебе це одне й те саме.

— Не заважай науковому експерименту.

Він уперся долонею в дверцята й злегка натиснув. Пролунав тихий клац.

Усі троє завмерли.

Француз повільно повернув голову.

— Ви це чули?

Женька напружився.

— Що ти зробив?

— Нічого.

— Нічого зазвичай не клацає.

Француз обережно натиснув ще раз. Дверцята трохи подалися.

— Вони… не замкнені.

Муха тихо видихнув.

— Чудово.

— Що чудового?

— Тепер ми точно помремо не від нудьги.

Женька кілька секунд дивився на дверцята, потім кивнув.

— Гаразд. Відчиняємо. Але повільно. І якщо звідти полізе щось незрозуміле…

— Зачинимо? — спитав Муха.

— Ні, Мухіне. Попросимо не заважати.

Француз узявся за край дверцят і повільно потягнув. Вони з тихим скрипом почали відчинятися. У кабіну відразу вдерлося тепле вологе повітря. Після металевого запаху всередині воно здалося майже важким — пахло землею, листям і чимось густим, зеленим, живим.

Француз завмер.

— Ну… — сказав він.

— Що там? — запитав Женька.

— Зараз дізнаємося.

Вибратися назовні виявилося непросто. Машина лежала на боці, тож дверцята тепер опинилися майже зверху. Славкові довелося спочатку видертися на край крісла, потім ухопитися руками за отвір і буквально викарбкатися назовні, підтягуючись усім тілом. За секунду згори долинуло:

— Обережно! Тут усе криво!

— Дякую за опис місцевості, — буркнув Женька і поліз слідом.

Він незграбно зачепився черевиком за край крісла, ледь не з’їхав униз, але все-таки вхопився за отвір і вибрався назовні. Муха ліз останнім. Він довго вовтузився з ременем, сопів, чіплявся ліктями за сидіння, раз ледь не сповз назад, потім нарешті схопився за край дверцят і вивалився назовні майже навкарачки.