Частина друга «ГЛИБИНА ВІКІВ» Розділ 1

Професор Райз уже майже зібрався, коли за вікном знову спалахнуло. Світло було різке й холодне: на мить воно вихопило з темряви мокрі дахи сусідніх будинків, смуги дощу й шибку, по якій безперервно стікали важкі струмені води. Райз машинально підвів голову. Блискавка прорізала нічне небо тонкою нерівною лінією, але дивним був не сам спалах. Грім пролунав раніше. Важкий гуркіт прокотився десь високо над містом, ніби хмарами котили величезні кам’яні брили, і тільки за мить небо спалахнуло сліпучим світлом.

Професор завмер із піджаком у руках і насупився.

— Цікаво… — тихо промовив він.

Він підійшов до вікна. Дощ лив майже суцільною стіною, і крізь водяні доріжки, що бігли по склу, міські вогні розпливалися, ніби хтось недбалим рухом долоні розмазав картину. У глибині хмар знову майнуло світло, і все повторилося: спершу глухий удар грому, потім спалах. Райз повільно похитав головою.

— Оце вже зовсім неправильно…

Кілька секунд він ще дивився на небо, наче перед ним була не нічна злива, а експеримент, результат якого ніяк не вкладався в розрахунки. Потім усе-таки надягнув піджак.

Зі спальні долинув сонний голос дружини:

— Генрі… ти все ще збираєшся?

— Так, — відповів він, перевіряючи кишені.

— Ніч… — невдоволено пробурмотіла вона. — У світі існує ранок…

Професор тихо всміхнувся.

— Іноді світові доводиться обходитися без нього.

Дружина щось пробурчала, перевернулася на другий бік і майже одразу знову заснула. Райз узяв зі столу телефон, ще раз глянув на вікно, за яким дощ і далі стікав важкими потоками, і вийшов із квартири.

У коридорі було тихо. Чергові лампи м’яко освітлювали довгий прохід, на підлозі лежали витягнуті бліді тіні. Ліфт приїхав майже одразу. Двері безшумно розійшлися, і професор увійшов.

Кабіна була порожня. Він натиснув кнопку першого поверху, і ліфт плавно рушив униз. Перші секунди все йшло спокійно, але потім кабіна раптом здригнулася, а лампа на стелі блимнула. Райз машинально підвів очі. На частку секунди йому здалося, що відбиття спалаху в дзеркальній панелі з’явилося раніше, ніж сама лампа засвітилася.

Він моргнув.

Світло горіло рівно.

— Здалося… — тихо сказав він.

Ліфт глухо задеренчав, ніби десь усередині розхиталося кріплення. На мить кабіна наче зависла між поверхами, потім рух поновився.

— Схоже, сьогодні все працює абияк…

За кілька секунд ліфт зупинився. Двері відчинилися, і професор вийшов у просторий хол. Світло відбивалося в гладкій кам’яній підлозі, а за скляними дверима виднілася нічна вулиця, де дощ безупинно бив по тротуару.

Щойно Райз вийшов надвір, від входу до нього ступив чоловік із великою чорною парасолею.

— Доброї ночі, професоре Райз.

— Доброї ночі, Деніеле.

Водій злегка схилив голову й розкрив парасолю ширше.

— Машина чекає.

До автомобіля було приблизно тридцять футів, але дощ посилився настільки, що вітер закидав холодні бризки навіть під парасолю. Вони зробили кілька кроків, і в цю мить небо знову спалахнуло. Райз підвів голову. Над хмарами на мить майнуло м’яке зеленкувате сяйво.

Він зупинився.

— Деніеле… ви це бачите?

Водій теж подивився вгору. Кілька секунд вони мовчки спостерігали за небом, де між темними хмарами повільно переливалася зелена смуга світла.

— Схоже на північне сяйво… — обережно сказав Деніел.

Професор тихо всміхнувся.

— У Берклі?

— Саме так.

Вони підійшли до машини. Деніел відчинив задні дверцята, і Райз швидко сів усередину, струсивши з плечей кілька крапель дощу. За секунду водій зайняв своє місце за кермом.

Дощ важко барабанив по даху.

Якийсь час вони мовчали.

Потім Деніел глянув у дзеркало заднього виду.

— Перепрошую за запитання, сер…

— Так?

— Таке буває?

Професор деякий час дивився у вікно. По склу бігли струмені дощу. Він розсіяно стежив за ними, і раптом одна крапля на секунду зупинилася, ніби наштовхнулася на невидиму перепону, а тоді повільно поповзла вгору — проти загального потоку. Райз насупився, моргнув, і крапля вже стікала вниз разом з іншими.

— Раніше — ні, — нарешті сказав він.

— А тепер?

Райз ледь знизав плечима.

— Тепер уже важко сказати, що вважати нормою.

Водій насупився.

— Не зовсім розумію, сер.

— І це добре.

Деніел кивнув, хоча було видно, що зрозуміліше йому не стало. Він увімкнув передачу, і автомобіль плавно рушив із місця.

Нічний Берклі майже спав. Рідкісні машини ковзали мокрим асфальтом, залишаючи в калюжах довгі відблиски фар. На приладовій панелі тихо світився цифровий годинник: 02:47. Райз машинально глянув на нього. На секунду цифри блимнули — 02:46 — і знову повернулися до 02:47.

Професор це помітив, але нічого не сказав.

У небі знову спалахнула блискавка. Спершу — грім. Потім — світло. Райз уважно спостерігав за цим, і над хмарами знову повільно загорілося зеленкувате сяйво. Тепер воно було яскравіше й колихалося над містом, мов велетенське напівпрозоре полотно.

Машина їхала нічним Берклі. Злива, спалахи блискавок, глухі гуркоти грому й дивне північне сяйво, якому тут не належало бути, супроводжували її аж до повороту на головну дорогу.

Професор Райз дивився на небо й мовчав.

Він давно навчився не поспішати з висновками. Але одне розумів цілком ясно: зі світом відбувалося щось неправильне. І з кожною хвилиною це ставало помітніше.