Розділ 11

Скільки я пролежав непритомний, я навіть уявити не міг. Свідомість поверталася повільно й нерівно, ніби хтось витягував мене з глибокої каламутної води. У голові гуло. Під черепом роїлися якісь уривки думок: зіштовхувалися між собою, розпадалися й знову складалися в клапті картинок. Ліс. Біганина. Підземелля. Стрілянина. Замок. «Бумеранг». Аварія. Болото. Усе перемішалося так щільно, що я ніяк не міг вибудувати події в нормальний ланцюжок і відділити теперішнє від якоїсь дикої, хворобливої фантазії.

Потім розумові, мабуть, набридло гратися в шаради, і я спробував розплющити очі. Саме спробував, бо просто розплющити їх не вийшло. Повіки ніби склеїло засохлим брудом. Варто було мені ледь поворухнутися, як тіло відгукнулося все й одразу: спина, руки, ноги, шия, забита голова. І разом із цим болем події нарешті вишикувалися в правильному порядку: пейнтбол, Ярошинський замок, підземелля, хронокоптер, стрибок, аварія. Отже, сьогодні я побував у нокауті вже вдруге, а для одного мого бідного казанка це було якось забагато.

Я лежав на животі. Спершись на ліву руку, правою спробував протерти очі, але протерти не вдалося — вийшло тільки відколупати повіки з-під шару засохлої грязюки. Тут-таки згадалося болото. Чомусь я був певен, що болото було вчора, хоча перевірити це не було як. Просто з трясовини я вибирався в темряві, а тепер день уже стояв у самому розпалі. Сонце встигло добряче мене підсушити, і при найближчому огляді я був схожий не стільки на людину, скільки на пристойно обвітрену статую, яку хтось витяг із болота й кинув просихати. Я перевернувся на спину, підвівся на руках, і засохла кірка бруду на одязі та обличчі взялася сіткою тріщин, подекуди осипаючись шматками, мов стара штукатурка.

Я озирнувся. Без сумніву, я лежав на дні яру, густо зарослого чагарником і папороттю. Яр був неглибокий, метрів вісім-десять, і доволі вузький — кроків сорок-п’ятдесят від схилу до схилу, — зате в довжину тягнувся далеко: і попереду, і позаду він губився в суцільній зеленій масі. Схили були порізані рубцями, які, мабуть, залишили вода й час; із них стирчали обірвані корені, шматки дерну й якісь самотні хвойні дерева, що ледве трималися на урвищах. Здавалося, будь-якої миті вони можуть зірватися разом із землею й гепнутися вниз. Але сонячному світлу вони не заважали. Воно вільно гуляло дном яру, ковзало по папороті, по сіро-коричневій глині, по вологих плямах і надавало всьому довкола оманливо мирного вигляду.

Насамперед мою увагу привернуло невеличке озерце неправильної овальної форми, майже сховане в одноманітній зелені. У діаметрі воно мало метрів п’ять, а в довжину тяглося, мабуть, метрів на десять або трохи більше. Власне, озерцем це можна було назвати хіба що з ввічливості. Переді мною знаходилась сіро-коричнева болотяна суміш каламутної води, листя, твані й ще чортзна-чого. З цієї гидоти виходили безладні сліди рук, колін і черевиків. Вони тягнулися до того місця, де я лежав, збивалися, петляли й обривалися просто під моїм тілом.

Видовище викликало двоїсте почуття. З одного боку, я мало не втопився в цій калюжі. З іншого — якби впав не туди, а на голу землю чи каміння, невідомо, чим би все закінчилося. Я все одно гидливо скосив очі на «водойму» й на смугу власних слідів. Спробував криво всміхнутися, і з моєї фізіономії відвалилося ще кілька шматків засохлої грязюки.

Голова поболювала, але, здається, серйозного струсу все ж не було. Я насилу підвівся, поворушив руками й ногами, переконався, що рухові функції в нормі, а отже, кістки, найімовірніше, цілі. Шум у вухах діставав мене доти, доки я не виколупав із них засохлий бруд. Тоді світ звуків накотив одразу — шарудіння, скрекіт, легке потріскування десь у траві, далеке дзижчання, — але тієї миті я майже не звернув на це уваги. Усі думки були зайняті одним.

Отже, якщо вірити в реальність того, що відбувалося, мене якимось чином викинуло з кабіни хронокоптера. Викинуло, катапультувало чи я просто випав — тепер це вже не мало значення. Суть від цього не змінювалася.

Я був сам.

І чорт знає де.