Розділ 10

Було темно й тихо. Повне затишшя. Так зазвичай кажуть про затишшя перед бурею, і Муха якимось шостим чуттям уловлював напруження, що ніби сталевими нитками пронизувало весь простір кабіни. Здавалося, варто зачепити бодай одну таку струну — і тиша розірветься громом, блискавками та ще чимось значно гіршим. Тому він боявся навіть писнути. Тіло нило від саден і забоїв, ногу придавило чимось важким, дуже хотілося її вивільнити, але Муха не ворушився, скутий страхом. Друзів своїх він знав добре й так само добре розумів: зараз йому прилетить так, що мало не здасться. Варто лише подати ознаки життя — і ці самі ознаки тут-таки могли нарватися на прочухан: моральний — від Женьки й Лугінського, фізичний — від Француза. Хоча цього разу не можна було виключати, що по шиї дадуть усі разом.

Чиєсь важке зітхання зрушило тишу. Наче з мовчанки зняли заборону. Один за одним у темряві почали лунати тихі стогони, і невдовзі вся кабіна наповнилася якимось дивним хором. Муха поквапився долучитися зі своєю партією, водночас вирішивши нарешті звільнити ногу. З першої спроби нічого не вийшло. Вдруге він уже пустив у хід руки й заходився старанно відштовхувати те, що притискало його до сидіння. Але «те» виявилося кимось із хлопців і застогнало ще дужче. Уся ця купа тіл заворушилася, і Мухина нога вивільнилася сама собою.

— Мухо, ти живий? — десь біля самого його вуха загрозливо промовив Женька.

— Живий… — невпевнено відповів той.

— Живий, значить… — Женька одразу перестав стогнати. — Живий, значить. Ну це я виправлю. Я власноруч тебе задушу, препарую і виставлю твій крихітний мозок на загальний огляд, скотино ти така…

Жива маса біля Мухиних ніг теж припинила стогнати, урвавши тираду Женьки коротким, але гранично зрозумілим Славковим:

— Уб’ю.

Наступної миті Муха відчув у темряві Французові руки, які нишпорили навпомацки й намагалися його знайти. Він завищав і навмання лягнув ногою в темряву. Тепер уже заревів Француз, і пошуки Мухіна стали значно цілеспрямованішими. За секунду обидві Мухині ноги опинилися в чіпких Славкових руках. Француз згріб їх під ліву руку, правою навмання шарпнув нижче й ухопив когось за комір. Комір виявився Женьчиним.

Цього разу майже завжди незворушний Самохін рявкнув:

— Чорт забирай, усім сидіти!

Хоча в цьому випадку доречніше було б скомандувати «усім лежати». Але Женька вже був на межі.

— Усім заткнутися!

Комір миттєво відпустили. Мухіна теж звільнили. Темрява якийсь час видавала тільки нервове сопіння.

— Отже, — усе ще на підвищених тонах промовив Женька, — усі тримають себе в руках. Зрозуміло? Зараз спочатку акуратно, обережно, по черзі кожен вивільняється й займає нормальне положення. По черзі. Без метушні. Зрозуміло вам? Мовчати! Не галасувати! Бо я за себе не ручаюся…

Він помовчав кілька секунд і вже майже спокійно продовжив:

— Отже, здається, наш «Бумер» лежить на боці. Бічна стінка зараз унизу. Я ніби ні на кого не натрапляю, тому першим спробую вибратися я.

Темряву наповнили звуки вовтузіння. Щось упало. Муха коротко й неголосно пискнув. Почулося Женьчине «сорі». Ще кілька секунд — і Самохін заговорив уже звідкись збоку:

— Так. Руки-ноги ніби цілі. Тепер давайте розгребемо вашу трійцю. Хто затиснутий або кому найгірше? Відповідати по черзі.

— Я лежу на спині, ноги стирчать угору і, здається, мене завалило речами, — першим проявив ініціативу Муха. — Не знаю, чи цілий… Болить усе.

— Мало болить, — буркнув Француз. — У мене руки-ноги наче теж цілі, хоча почуваюся так, ніби мене катком переїхало. Де я взагалі — біс його знає. З боків ніби сидіння, а ноги цього виродка мені в бік уперлися.

Кілька секунд тривала мовчанка.

— Лугінський, — сказав Женька. — Не зрозумів, а ти як?

Відповіді не було.

Тиша одразу стала іншою. Уже не тією, у якій усі приходили до тями після удару, а настороженою, щільною. Здавалося, кожен намагався почути дихання Саньки.

— Не зрозумів… Санька, ти як? — уже тривожніше перепитав Женька.

Відповіді більше ніхто не чекав. Кожен сам по собі — спершу обережно, потім дедалі швидше — почав обмацувати простір довкола.

— Щось я не в’їжджаю, — пробурмотів Француз. — А Лугінський де?

— У Караганді! — роздратовано рявкнув Женька, але злість у його голосі вже звучала не так упевнено.

Він пірнув кудись під сидіння, затримався на секунду й виринув назад. Француз одразу поспішив підсвітити йому знайденим ліхтариком і, здається, навіть здивувався, що фізіономія знову виявилася Женьчиною.

— В обличчя мені не світи, га… — глухо сказав Самохін.

— Чого? — перепитав Збруєв.

— Кажу, досить мене сліпити. Убік світи, вгору, вниз, куди завгодно, тільки не в пику. Зрозуміло тобі?

Женька говорив уже якось відсторонено. Потім так само відсторонено пробурмотів:

— Так… отакої…

Муха, покопирсавшись у чиємусь рюкзаку, дістав ще один ліхтарик. За мить вони зі Славком уже ганяли променями по всіх закутках кабіни: по сидіннях, по підлозі, яка тепер була стіною, по речах, ременях, щілинах, обшивці.

— Ви що робите, розумники? — за кілька секунд озвався Женька, спостерігаючи за їхнім безглуздим світловим шоу. — Він же не голка…

Він знову посвітив униз, туди, де мали бути Лугінського ноги, потім на заднє крісло, потім на дверцята. Вони були зачинені. Рівно, щільно, ніби нічого й не сталося. І саме це чомусь лякало найбільше.

Тепер усі зрозуміли: Лугінського всередині не було.