Розділ 9

Розділ 9

«Бумеранг» коротко свиснув, ніби подавився повітрям, а потім глухо видихнув. Екран блимнув раз, удруге — і згас. Кілька секунд ми всі мовчки дивилися на Женьку. У нього відвисла щелепа, і такого виразу обличчя я в Самохіна ще не бачив.

— Ідіот! — раптом заволав він, багровіючи чи то від злості, чи то від жаху. — Ідіот! Спочатку ж загальмувати треба було! Ми ж у транзитному стані! Усе! Зараз гепнемося…

— Куди? — злякався я, відчувши, як машину почало трусити.

— А це дуже боляче? — винувато спитав Муха.

Женька тільки зло скосив на нього очі й знову припав до панелі, намагаючись оживити екран. Екран не реагував.

— Якого біса я з вами зв’язався, — процідив він. — Краще б вас «сині» в червоний горошок розмалювали.

— От-от, — несподівано підбадьорився Муха. — А ви мене тоді слухати не захотіли.

— Сиди вже краще, — буркнув Француз і дав йому не дуже сильного потиличника.

Женька, не відриваючись від панелі, додав уже зовсім зло:

— Що, Мухін? Думаєш, від динозаврів урятувався? Дзуськи. Раніше ми туди ніби на екскурсію летіли, а тепер ми туди падаємо. Зрозумів, бовдуре?

Вібрація раптом переросла у справжню тряску. У мене різко заболіла голова, ніби той самий камінь із підземелля знову нагадав про себе. Женька вже не натискав кнопки, а майже гамселив по панелі долонями. Потім узявся за екран, наче той міг отямитися від ляпасів, але дисплей залишався мертвим і байдужим до зусиль нашого «командора».

Нарешті Женька обернувся до нас і надто тихо сказав:

— Раджу пристебнутися…

На цьому його порада й закінчилася. «Бумеранг» раптом перестав вібрувати. Освітлення згасло повністю. Усередині стало темно так різко, ніби машину накрили з головою.

— Усе! — уже крикнув Женька. — Ми виринули з просторово-часового континууму! Тримайтеся як можете! Втискайтеся в крісла!

Що він сказав далі, я вже не почув. «Бумеранг» так гупнуло вбік, що нас усіх разом зірвало з місць. Світ пішов шкереберть. Мене кинуло на одну зі стін, обшивка пом’якшила удар, потім жбурнуло на когось із хлопців, потім знову в стіну. Я вже не розумів, де верх, де низ, де крісло, де двері, де мої власні руки й ноги. Усе змішалося в глухий стукіт, ривки, темряву й чужі скрики.

Якоїсь миті мене знову кинуло вбік, але цього разу обшивка підо мною ніби зникла. Я втратив будь-яку опору. Тіло провалилося туди, де не було нічого. На одну безглузду секунду мені навіть здалося, що стало легше: тряска припинилася, живі тіла більше не били мене з усіх боків, і я просто летів — вільний, нікого не зачіпаючи й ні об що не вдаряючись.

Потім ця секунда скінчилася.

Я гепнувся в якусь теплу рідку масу.

Болю не було. Спочатку нове середовище, в яке я потрапив, навіть здалося майже приємним: тепло, м’яко, усе тіло ніби обгорнуло чимось густим. Але перше враження зникло тієї ж миті, коли я спробував вдихнути. Замість повітря в горло й легені ринуло щось важке, мокре, в’язке. Я навіть не одразу зрозумів, що це рідина. Зрозумів тільки одне: вдихати це не можна. Не можна, бо наступний вдих буде таким самим, потім ще один — і все.

Жах увірвався в кожну клітину тіла. Я рефлекторно закашлявся, захлинувся, сіпнувся й якимось дивом утримався від нового вдиху. Легені рвалися за повітрям, груди зводило, у голові спалахнуло тупе тваринне бажання — вгору, нагору, туди, де можна дихати. Але де був верх, я вже не розумів. Я рвонувся всім тілом у бік, який здався правильним, і тільки ще глибше встромився обличчям у щось мулисте. Тут-таки дійшло: якщо там моя голова, це ще не означає, що там верх.

Я спробував відштовхнутися руками, але руки пішли в багно майже по лікті. Ноги загрузли ще сильніше. Ряска, мул, вода, якісь слизькі стебла — усе чіплялося, тягло, заважало. Тоді я вже не думав, а просто стиснувся, згрупувався й якимось відчайдушним перекидом через голову рвонув у протилежний бік.

Цього разу мені пощастило.

Я виринув.

Легені з гучним хрипом втягнули повітря. Я закашлявся, зафиркав, виплюнув бруд, знову вдихнув і відразу ж замолотив руками й ногами, аби тільки втриматися на поверхні. Руками виходило краще, ноги грузли в мулі й не слухалися, але головне вже сталося: я міг дихати. Паніка відступила не одразу, але стала іншою — не сліпою, а спрямованою. Тепер усе в мені хотіло тільки одного: вибратися звідси.

Болото. Думка прийшла із запізненням і зовсім ясно. Болото.

Я хотів озирнутися, але очі були забиті багном. У вуха набилася твань, світ звучав глухо, ніби мене накрили мокрою ганчіркою. Я майже нічого не бачив і майже нічого не чув, але інстинкт самозбереження вже вибрав напрямок за мене. Я рвонув уперед чимось середнім між кролем, брасом і звичайною панічною бійкою з водою. Багно хлюпало, тягло, липло до одягу, набивалося в рот і ніс, але через два-три метри я раптом відчув під собою дно.

Воно теж було мулисте, слизьке й ненадійне, але після тієї трясовини здалося мало не твердою землею. Я зробив ще кілька напівривків, напівстрибків, чіпляючись руками за глинистий ґрунт, а потім уже навкарачки поповз далі. Очі все ще майже не розплющувалися, дихання рвалося шматками, у грудях пекло, але я вперто просувався вперед, навпомацки, з якоюсь скаженою затятістю, аж поки нарешті не відчув, що підо мною вже не вода, а земля.

Тільки тоді я перевернувся на спину.

Якийсь час я просто лежав і дихав. Повітря входило в легені з хрипом, ніби хтось ізсередини продирав їх наждаком. Потім дихання потроху вирівнялося. Я знову перевернувся на живіт, став навкарачки й спробував підвестися.

Земля тут-таки попливла з-під ніг.

Мене замутило. Різка слабкість накрила все тіло одразу, як удар. Я встиг тільки зрозуміти, що зараз знову вимкнуся, і гепнувся назад на землю.