Розділ 8

Спіраль зникла з екрана. Замість неї з’явився якийсь графік із миготливим курсором. Наш «командор» поводив курсором туди-сюди, щось тицьнув, і на всю ширину екрана спалахнув напис: «ПІДТВЕРДЬТЕ КООРДИНАТИ». Женька натиснув ще раз, і напис змінився іншим: «ПІДТВЕРДЬТЕ СТРИБОК». Він підморгнув нам і запитав:

— Поїхали?

— Поїхали! — чи то збуджено протягнули, чи то гаркнули ми хором.

Женька клацнув по кнопці. Екран ніби теж підморгнув нам, прибрав графік і видав нове повідомлення — великими червоними літерами на фіолетовому тлі: «ТРАНЗИТ». Під написом з’явилася жовта смуга. Якщо не рахувати легкого зітхання «Бумеранга», більше нічого не сталося.

— Зараз полетимо? — обережно спитав я і глибше втиснувся в крісло.

— Уже, — відповів Женька.

— Що вже?

— Уже летимо.

Я, звісно, був морально готовий і не чекав реву реактивних двигунів, що викидають струмені полум’я, але думав, що хоч якась турбулентність буде. Хоч щось. Та, схоже, апарат працював на одному тільки непорочному способі життя.

Кілька хвилин ми прислухалися до власних відчуттів. Нарешті, зрозумівши, що нічого особливого з нами не відбувається, знайшли собі нову розвагу — стежити за смугою на екрані. Червоний колір повільно заповнював жовтий справа наліво. Спершу це здавалося важливим, потім — нудним, а ще за хвилину майже нестерпним. Мовчанку порушив я:

— А ми точно летимо?

— Так.

— А куди?

— Побачиш.

— А довго ще? — підхопив Муха.

— Ні, уже скоро.

Минуло кілька секунд.

— А куди? — знову запитав я.

— Щось я не второпаю, — відрізав Женька. — То вам байдуже, а тепер стаєте набридливі, як мухи.

— А чого це відразу Муха? — образився той.

— Не Муха, а мухи. Різницю відчуваєш, Муха?

— Женько, — не витримав я, — куди ми летимо? Ти хоч би порадився.

— Це буде сюрприз, — відповів він, не відриваючись від екрана.

— Досить сюрпризів! — несподівано розсердився Муха. — Я маю право знати, що нас чекає, чи ні? Я тебе питаю: куди ми летимо?

Він потягнувся вперед і почав торсати Женьку за плече.

— Спокійно. Руки прибрав, — сказав Женька. — Бачиш, я за кермом. Це по-перше. А по-друге, ми вже майже прилетіли. Дивись сюди.

Він ткнув пальцем у смугу, яка вже майже вся стала червоною.

— А взагалі — до динозаврів ми летимо.

— До динозаврів?! — скривився Муха.

— До динозаврів? — перепитав Француз.

— Що, справді до динозаврів? — захвилювався я.

— Так я не зрозумів: ви задоволені чи ні? — здивувався Женька.

Муха замотав головою на всі боки, Француз знизав плечима, а я кивнув, що задоволений, хоча сам ще до кінця не був певен, задоволений я чи ні.

— До динозавриків, — уже сам до себе задоволено повторив Женька. — Саме до них. До речі, у славнозвісний Юрський період Мезозойської ери.

По Славкові важко було зрозуміти, як він сприйняв цю інформацію, зате на Муху стало страшно дивитися.

— Хлопці, я вас дуже-дуже прошу, — затягнув він у своєму репертуарі, — давайте повернемося, га?

Женька презирливо зміряв його поглядом.

— Оце приїхали. Слухай, Мухін, це тобі не таксі: хочу їду, хочу не їду. Тут спершу треба туди, а вже потім назад. Сам же казав — бумеранг.

— Олексій, — почав я заспокоювати його, як дитину, назвавши Мухіна на ім'я чи не вперше в житті, — ти не бійся. Динозаври хороші.

Сказав я це вже не так упевнено.

— Ми тільки у віконечко на них подивимося — і все. Як у кіно. А потім назад, як бумеранг: раз — і вдома.

Мухін схопив із підлоги свою рушницю-маркер і, намагаючись дістати мене прикладом через Француза, заволав:

— Не хочу до динозаврів! Не хочу в кіно! Хочу, як бумеранг! Додому хочу!

— До ма-а-ами! — раптом вибухнув Женька.

Муха одразу замовк. Принишк. Навіть ніби обм’як на секунду. А потім раптом зірвався з місця, кинувся до Женьки, і ніхто з нас навіть отямитися не встиг, як він усією долонею гепнув по джойстику.

На екрані миттєво спалахнуло повідомлення: «ПІДТВЕРДЬТЕ ЗАВЕРШЕННЯ СТРИБКА».

Ми всі на секунду просто заціпеніли.

А Муха, сам уже не розуміючи, що робить, знову замахнувся і з розмаху шандарахнув долонею по кнопках.