Розділ 7

«Коли вони тільки встигли домовитися? Уже й пульт у Самохіна», — подумав я, коли Женька дістав із кишені на рукаві свого камуфляжу чорну штучку завбільшки з пейджер і натиснув єдину червону кнопку. Тієї ж миті хронокоптер перестав здаватися суцільною металевою брилою: рівно посередині корпусу проступили тонкі обриси люка, і той майже безшумно розчахнувся перед нами. Хоча люком це назвати було важко. За формою це була звичайнісінька дверцята, як у легкового автомобіля, та й за розміром, зрештою, не більша: щоб залізти всередину, довелося нагнутися й втягнути голову в плечі. Я зробив це особливо старанно. Опинитися в нокауті вдруге за день зовсім не хотілося.

Не знаю, розчарував мене салон чи ні, але виглядав він зовсім не так, як я очікував. Жодної апаратури, жодних кнопочок, лампочок, циферблатів, писку, блимання чи дзижчання — взагалі нічого такого. Попри доволі великі зовнішні розміри, усередині хронокоптер виявився не просторішим за звичайну легкову машину. Тільки замість двох передніх сидінь було одне — посередині, а задні місця заміняло широке суцільне крісло. Туди я й усівся. Хоч як дивно, обидва крісла були обтягнуті звичайною натуральною шкірою темно-синього кольору. Мої роздуми про те, яке широке поле діяльності матимуть у майбутньому активісти «Грінпісу», обірвали Француз із Мухою: вони залізли слідом і посунули мене в правий кут.

— Тіснувато, — зауважив Муха. — Дивні в них крайнощі: машина малесенька, зате гаражисько он яке відгатили.

Він тицьнув пальцем назовні, але швидко відсмикнув руку, бо на переднє крісло сідав Женька, і дверцята раптом почали зачинятися.

Освітлення всередині теж не знайшлося, але все одно було світло. Тим часом Женька щось поробив на передній панелі, і з неї висунувся великий напівкруглий джойстик із п’ятьма широкими квадратними кнопками.

— О, це вже щось, — сказав я, сам не розуміючи, чому зрадів. — А я вже думав, чим ми кермувати будемо.

— Чим кермувати, припустімо, уже є, — відповів Женька. — Залишилося вибрати куди. То куди летимо, хлопці?

— Тобто ми стрибаємо чи летимо? — поцікавився Муха.

— Загалом і те, й те, — сказав Женька. — Від вас потрібно назвати точку прибуття. Конкретну дату. От ти, Французе, куди хочеш?

— Не знаю, Женько. Куди-небудь. Тільки недалеко, щоб швидше назад, бо, чесно кажучи, я вже їсти хочу.

— Оце так, ви тільки на нього подивіться, — не витримав я. — Йому такий шанс випав, що іншим і не снилося, а він бу-бу-бу, бу-бу-бу: байдуже куди, я їсти хочу. Треба було тобі з Мухою нагорі лишатися. Один не хоче, другому шлунок подавай набити. Я, може, теж їсти хочу — до речі, через тебе. Хто нашу провізію сточив, я чи що? Давайте до мамонтів полетимо. Кажуть, вони великі були, м’яса багато. Ну як, Французе, мамонта тобі вистачить?

— Та годі тобі, Лугінський, чого ти завівся, — якось невпевнено відповів Француз. — Куди вирішите, туди й летімо. Мені всюди буде цікаво побувати.

Іншим разом за такий наїзд я б точно дістав від нього по шиї, але зараз Француз повівся нетипово, і це було навіть дивніше за саму машину часу.

— Ну а ти, Мухо, куди хочеш? — запитав Женька.

— Не знаю… А як це взагалі відбувається? Може, тоді легше буде вирішити.

— А ось так, — відповів Женька і торкнувся джойстика.

— Ого! — вирвалося в нас.

На місці, де зазвичай буває лобове скло, на всю ширину з’явився екран із зображеною на ньому спіраллю. «Жека-командор» далі чаклував над кнопками, і на спіралі спалахнула червона точка.

— Ось це умовне зображення простору-часу, — пояснив він.

Спіраль почала обертатися довкола своєї осі, збільшуватися й витягуватися. За кілька секунд на всю висоту екрана з’явилася химерна фігура, схожа на два торнадо, з’єднані вузькими кінцями: одне йшло вгору, друге — вниз, а між ними горіла червона точка.

— Червона крапка — це наш час і наше місцеперебування, — продовжував Женька. Він показав на верхнє торнадо. — Це майбутнє. Сюди нам не можна, для нас воно ще не існує. А внизу — минуле. Сюди можна куди завгодно, але не ближче ніж приблизно на тисячу років.

— Чому? — запитав Муха.

— Надто близько, — відповів Женька. — Високий ступінь хронологічної аномалії.

Що це означає, ми, звісно, не зовсім зрозуміли, але те, що аномалія, особливо хронологічна, — це погано, було цілком ясно.

— Шкода, — прикро зітхнув Муха, ніби все життя мріяв вирушити саме туди, а тепер виявилося, що не можна.

— Отже, вибираємо час, задаємо дату, і апарат вирушає в потрібну точку, — Женька, не дивлячись на екран, ткнув пальцем у широку частину нижнього торнадо. — Зрозуміли?

Ми схвально закивали.

— Там подивимося, помилуємося — і назад додому, у вихідну точку. Ясно? Туди й назад. Туди й назад.

— Хм, туди й назад, — замислився Муха. — Зовсім як бумеранг. Він же завжди повертається.

— Точно, — підтвердив Женька.

Кілька секунд ми мовчали. Слово чомусь одразу прилипло до машини.

— Хлопці, а давайте назвемо цю махину «Бумеранг», — раптом спало мені на думку. — Є ж приказка: як човен назвеш, так він і попливе. А бумеранг завжди повертається.

— Тоді вже «Бумер», — хихикнув Муха і тут-таки задумливо додав: — Хоча буває, що й не повертається. Коли влучає в ціль.

— Але наша ціль тут, у нашому теперішньому, — спокійно сказав Женька.

Він знову повернувся до панелі.

— То куди стрибаємо? Французе?

— Я ж сказав: як усі вирішать.

— Мухо?

— Та сам вирішуй, тобі видніше.

— Лугінський?

— Не знаю, — сказав я, дивлячись на нижнє торнадо. — Кудись подалі. У глиб віків.

— Окей, хлопці, — Женька усміхнувся й забарабанив по кнопках. — Буде вам справжня глибина віків.