Розділ 6

Цим своїм «за мною» містер Ікс із майбутнього дуже нагадував Женьку Самохіна: той теж говорив це так, ніби наперед знав, що за ним усе одно підуть. За ним ми й пішли. Кілька кроків — і ми опинилися біля дверей. Найзвичайнісіньких дерев’яних дверей. Мабуть, я вже почав звикати до того, що останнім часом стіни перед нами розсуваються самі собою, тому тепер здивувався саме тому, що чоловік просто штовхнув їх рукою — і двері відчинилися, як сотні дверей у моєму колишньому житті. Я навіть упіймав себе на тому, що вже почав ділити це саме життя на два етапи: до Ярошинського замку і після. І десь усередині, зовсім не до речі, промайнула неприємна впевненість: сюрпризи на сьогодні ще не скінчилися.

Ми увійшли до вузького коридору з високою арковою стелею. Стіни, стеля й підлога були мутнувато-білі й, здавалося, самі випромінювали рівне м’яке світло. Коридор не був прямим — він поступово завертав праворуч, і через це неможливо було одразу зрозуміти, куди веде. Дихалося тут легко. Це вже був не затхлий, спертий воздух підземелля, а щось свіже, чисте, ніби коридор десь глибоко у стінах мав власне дихання. Ні кондиціонерів, ні вентиляційних ґраток, ні шуму механізмів, що працюють, я не помічав, але повітря все одно рухалося, ледь відчутно торкаючись обличчя.

Ми йшли швидко й мовчки, час від часу підкидаючи на плече пейнтбольні маркери, які сповзали вниз. Треба сказати, вся наша екіпіровка в цьому місці набула доволі цікавого вигляду: ні дати ні взяти — група спецпризначенців у секретному центрі. Зате сам незнайомець у своїх потертих джинсах і простому светрі мав тут майже безглуздий вигляд, ніби саме його одяг був чужим усьому довкола, а не ми зі своїми рушницями, масками й брудним камуфляжем. Збоку, мабуть, могло здатися, що це ми його конвоюємо. Цікаво, він завжди так одягається чи спеціально вирядився для гостей із нашого часу? Додумати цю думку я не встиг: коридор несподівано закінчився.

Ми вийшли до величезного чотирикутного приміщення з такою високою стелею, що воно більше скидалося на криту арену, ніж на кімнату під старим замком. Але порожнім зал не був. Уздовж стін тягнулися багатоярусні полиці й стелажі, заставлені ящиками, коробками та всілякими предметами, призначення яких я навряд чи зміг би вгадати навіть за великого бажання. Деякі речі нагадували деталі машин, інші — інструменти, треті взагалі ні на що не були схожі. Та все це я помітив уже потім, бо майже посередині зали стояло дещо, і я одразу зрозумів: ось воно.

Ми підійшли ближче. Зблизька воно виявилося не таким маленьким, як здалося здалеку, хоча й величезним його теж важко було назвати — особливо в цій залі, де невеликим здавалося б що завгодно. Женька підійшов першим і ляснув долонею по поверхні, що відповіла яскравим металевим відблиском.

— Хлопці, це хронокоптер. Простіше кажучи, апарат для пересування в часі й просторі.

— Та невже? — щиро здивувався Француз.

Я мовчки йому позаздрив. Після всього, що вже сталося, він досі зберіг здатність дивуватися.

Як би це описати… За формою хронокоптер був видовжений, гладкий, трохи приплюснутий згори й знизу. Якщо вже зовсім чесно — нагадував батон білого хліба, тільки восьмиметровий, дзеркальний і абсолютно неможливий. Поверхня в нього була чи то хромована, чи то дзеркальна, ідеально гладка, але не суцільна: по корпусу проходили найтонші, ледве помітні шви, що складалися в якесь хитромудре плетиво. Через блиск здавалося, ніби поверхня все одно цільна. Та найдивніше було інше: у ній нічого не відбивалося, крім самого світла. Ні зала, ні полиці, ні ми, хоча стояли майже впритул. Світло ніби ковзало по корпусу, частково відбиваючись, частково зникаючи в ньому. Через це погляд ніяк не міг сфокусуватися, і я готовий був заприсягтися, що неможливо точно визначити, стоїш ти за два метри від апарата чи за три. Чистісіньке НЛО, тільки без зелених чоловічків.

Женька вичікувально подивився на свого знайомого містера Ікса.

— Крім того, — продовжив той, — вам надається можливість самим здійснити стрибок у…

— Що здійснити? — перебивши, перепитав Муха.

Прибулець щиро всміхнувся.

— Здійснити стрибок. Інакше кажучи, на власні очі побачити іншу епоху.

— Що побачити? — знову перепитав Муха.

— Зараз як дам по потилиці — одразу перестанеш перебивати, — не витримав Француз. — Що? Чого? Через тебе ні в біса не розбереш. Вибачте, продовжуйте, будь ласка.

— Дякую, Славку. Хоча я вже все сказав. Далі слово за вами.

Здавалося, подій на сьогодні й так було більш ніж досить, але так адреналін у крові ще точно не підскакував.

— Французе, що тут незрозумілого? — сказав я. — На машині часу покататися пропонують. Ти як, за?

Женька спостерігав за нами з неприхованим задоволенням. Ситуація його, схоже, відверто розважала.

— Я за, — недовго думаючи, відповів Француз.

— Дякую вам за пропозицію, але я… — почав Муха.

— Він теж за, — втрутився я, випередивши його. — А якщо не хоче, може почекати нас нагорі. Тільки май на увазі: вибиратися звідси назовні тобі доведеться самому.

Останнє вже було адресоване самому Мухіну.

— Так-так, я, звісно, за, — швидко здався той, але одразу зам’явся й обережно запитав: — Скажіть, а це безпечно? Якась поломка виключена?

Містер Ікс на мить затримав на ньому погляд.

— Абсолютно, — лаконічно відповів він.