Розділ 5

Я почав потроху приходити до тями. У голові гуло. Поступово до мене дійшло: я лежу на підлозі. Я розплющив очі — наді мною нависли Француз і Муха.

— Хлопці, що сталося? — ледь чутно озвався я.

— А, очуняв! — зрадів Француз. — Казали ж: «Не кричати».

— А що там обвалилося? Мабуть, усе завалило?

— Та нічого страшного.

— Тоді що на мене впало?

— Та теж нічого особливого. Маленький камінчик. Ну, приблизно ось такий, — і Француз посвітив на булижник завбільшки з гарбуз, що лежав поруч.

Глянувши на «камінчик», я мимоволі застогнав і торкнувся рукою голови.

— Та ціла, не переймайся, ми вже перевірили. А от маску доведеться купувати нову. — Француз показав мені захисну маску, тріснуту навпіл. Після перестрілки із «синіми» ми носили їх зсунутими на маківку, і тепер вона, схоже, прийняла удар замість моєї голови.

— А ти як загубився? — звернувся я до Мухіна, закінчивши перевіряти, чи ціла моя бідна голова.

— Я випадково перечепився об щось. А коли підвівся, вас уже й слід прохолов. Тоді я кинувся за вами, але самі розумієте… лабіринт…

— Як це ти перечепився, а ніхто не відчув? — здивувався я.

— Не знаю, що ви там відчули, а от що я перечепився — це я точно відчув.

— А де Женька? — тільки тепер поцікавився я.

— Пішов попередити когось, що прийшов не сам, — відповів мені Француз.

— Не зрозумів… Кого попередити? Куди пішов?

— Туди, — він показав у бік стіни. — А кого саме — нам не доповідав. Сказав чекати.

— Ох, як же мені набридли всі ці таємниці, — простогнав Муха. — Не подобається мені все це. Сказав чекати, пішов когось попереджати… Хто це під землею від людей ховається? Хлопці, давайте, поки не пізно, змотуватися звідси!

— Ти, Мухо, спершу скажи, як звідси вибратися. Не знаєш?! А говориш — змотуватися.

— Ну, тоді будемо кликати на допомогу!

— Досить! Ти вже раз покликав, — я помацав забите місце. — Тепер доведеться триматися Женьки до кінця.

— Так, іншого виходу немає. Доведеться повністю йому довіритися, — сумно підтвердив Француз.

Тут знову почувся уже знайомий нам скрегіт, і з отвору, що відкрився в стіні, з’явився Женька Самохін.

— Заходьте! — ми впізнали його голос. — Заходьте, чого стоїте? Не бійтеся! — і він знову пірнув у прохід.

Француз підвівся й пішов. Я — за ним. Мусі теж нічого іншого не залишалося. Ми увійшли.

За першим проходом виявилася ще одна стіна — уже не кам’яна, а якась гладенька, тьмяна, майже без швів. Я не встиг як слід її роздивитися: вона розсунулася, пропустила нас усередину й знову зімкнулася за нашими спинами. Яскраве світло вдарило в очі. Я примружився; решта, думаю, зробили те саме. Трохи згодом, усе ще морщачись, я спробував озирнутися. Ми опинилися в кабінеті, обставленому дуже просто і водночас зі смаком: тільки найнеобхідніше, нічого зайвого. Вікон не було. І це бентежило. Але ще більше бентежило інше: я не бачив джерела світла. Ні лампи, ні світильника, ні люстри — просто було світло, та й усе. Зате я одразу помітив Женьку, який уже встиг розвалитися в одному з крісел, наче в себе вдома, а в іншому сидів незнайомий чоловік. Перед нами був найзвичайнісінький чоловік середніх років: сірий светр, потерті сині джинси, коричневі шкіряні туфлі, коротка темна стрижка, ні бороди, ні вусів. Напевно, привидові в середньовічних обладунках я здивувався б менше.

Я озирнувся. Упевнений, вираз мого обличчя був точнісінько такий самий, як і в моїх друзів: рот розкритий, очі витріщені й у них німе запитання.

Пауза затягувалася. Першим її порушив незнайомець.

— Добрий день, — сказав він.

— Добрий… — наче змовившись, одночасно промимрила наша трійця.

— Проходьте й сідайте, будь ласка, — він указав на диван.

Ми підійшли й розсілися, причому Муха постарався вибрати місце якнайдалі від незнайомця.

Знову повисла пауза. Незнайомець усміхався. Усміхався і Женька — він явно смакував усю цю ситуацію.

— Вибачте, а ви хто? — нарешті наважився запитати я, хоча в ту саму мить у моїй голові промайнули кілька версій: від безглуздих, на кшталт того, що все це щось типу телешоу «Прихована камера», де ми — головні герої, до цілком обґрунтованої, що я досі лежу непритомний десь у підземному лабіринті, а всі ці фантазії — плід діяльності мого бідного травмованого мозку.

— Друг, — тим часом просто відповів незнайомець. — Друг Женьки, а отже, і ваш теж. І для початку вам не варто мене боятися.

— А ми й не боїмося, — озвався Муха. — Ми знаємо, хто ви. Ви один із тих двох археологів, що тут зникли.

— Археологів? — здивовано перепитав чоловік.

— Ну так, археологів. «Вирішили податися у відлюдники й займатися науковими дослідженнями подалі від людей», — сказав Муха і одразу осікся, із винуватим виглядом міркуючи, чи варто було йому взагалі це казати, чи він бовкнув зайве.

Француз теж охоче прийняв Мухіну версію і, підтакуючи йому, закивав головою.

— Ні, я не з тих, — весело спростував цю версію незнайомець і засміявся. — І, по-моєму, вам не варто вірити в такі байки.

Тільки зараз у розмові цього «містера Ікс» — так я поки що вирішив називати цього чоловіка, бо свого імені він не назвав, — я вловив ледь помітний акцент. Намагаючись хоч трохи щось прояснити й угамувати цікавість, я запитав перше, що мене хвилювало:

— Якщо не помиляюся, ми ж у підземеллі Ярошинського костелу — ну, тобто замку, як його називають… Звідки тут усе це? І головне — навіщо?

— Правильно, у підземеллі. А це… — він розвів руками. — Звідки? Навіщо? Знаєте, так одразу, двома словами, не відповіси, тому скажу головне. Це щось на зразок мого тимчасового дому. Я тут живу й працюю. А сам я з майбутнього.

Запала пауза.

— М-да… Коротко і ясно, — тільки й вимовив я і здивувався власному спокою. Найнеприємніше було те, що я не одразу вирішив, ніби він божевільний. Для божевілля довкола було забагато зайвих подробиць: підземний хід, стіни, що розсуваються, кабінет без вікон, світло без ламп, Женька, який сидів у кріслі з таким виглядом, ніби давно все це знав. Мозок іще намагався сперечатися, але сперечатися йому вже не було чим.