Три стрибки Бумеранга

Розділ 4

Женька Самохін, який першу половину дня вміло командував нашою групою і завдяки чиїм наказам нам досить непогано вдавалося тікати від переслідування «синіх», останнім часом поводився якось дивно. Відтоді як ми опинилися в замку, я не міг пригадати, коли він востаннє справді керував нашими діями. Він дедалі більше мовчав і, здавалося, весь час вагався. «Мабуть, звинувачує себе в тому, що ми от-от програємо», — думав я. Але зараз він відреагував і навіть якось пожвавішав.

— А в нас же досі все не так уже й погано виходило, щоб отак просто зараз усе закінчилося, правда?

Ми перезирнулися.

— А хіба це не кінець? — запитав я. — «Синіх» більше, а нам навіть сховатися ніде.

— Чому ніде? — повільно, змовницьким тоном промовив Женька. — Дещо запропонувати можу. За мною, — і він повів променем ліхтарика: мовляв, ідемо туди.

І ми, як слухняні вівці, попленталися слідом. Зупинившись біля дальньої стіни, ми знову обмінялися здивованими поглядами, а Муха запитав:

— Женько, навіщо ти привів нас у цей глухий кут?

Той не відповів. Він уважно оглядав стіну, потім присів навпочіпки — і я не знаю, що саме він там зробив. Але далі сталося таке, чого ніхто з нас явно не сподівався побачити. Почувся тихий скрегіт, ніби камінь терся об камінь, і… раптом перед нами частина стіни поповзла вбік, відкривши вузький прохід — саме на людський зріст.

— Чого роти пороззявляли? Прошу, — весело запропонував Женька.

Що саме штовхнуло кожного з нас тієї миті — гуркіт дверей, які ламали зовні, волання «синіх» чи повна покора Женьці, — я не знаю. Найімовірніше, все одразу, бо ми з Французом і Мухою, не роздумуючи, прослизнули за Женькою в прохід, що відкрився.

Знову почувся негучний скрегіт, і отвір за нашими спинами зник. Ми опинилися у вузькому тунелі.

— Женько, що сталося, де ми? — запитав Муха за всіх. — Ми що, не надворі? Це підземелля?

— Який ти кмітливий, — так само весело кинув командир. — Ви хотіли сховатися — от ми й сховалися.

— А вибратися звідси ми теж зможемо? — не вгамовувався Муха й почав мацати стіну там, де щойно закрився прохід.

— Не хвилюйтеся. — Женька посвітив на наручний годинник. — Дочекаємося, поки скінчиться відведений час, і вийдемо.

— Ми що, тут чекатимемо? — я обвів рукою простір довкола. — Тут іще похмуріше, ніж було в замку.

Муха на підтвердження закивав головою. Навіть Француз, який завжди ігнорував страх, здається, теж кивнув.

— Та чому тут? За мною! — і Женька рушив углиб тунелю. Його силует і відблиск від ліхтарика почали віддалятися, і нам знову нічого не лишалося, як слухняно йти слідом.

Раптом я гостро відчув, що перебуваю під землею: навколо — якийсь гнилуватий затхлий запах, темрява і страх, а земля ніби тисне на мене згори, з усіх боків. Тьху ти, ну просто як у могилі… Ні, здається, це зовсім не земля тисне на мене. Я повернув голову — це Муха намертво вчепився в мене і, ледь дихаючи від жаху, боявся загубитися.

— Трясця! Обережніше не можна? Ледь не задушив.

Муха здригнувся.

— Га?! Що?!

— Давай швидше! Бачиш, відстали.

— Ага… — кивнув він, і ми прискорили ходу.

Женька й Француз ішли попереду, освітлюючи дорогу ліхтариками, і в їхньому світлі зливалися в один потворний двоголовий, чотирирукий, чотириногий силует. Ми повернули один раз… другий… праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч… Мені вже почало здаватися, що ось-ось за наступним поворотом нам в очі вдарить сонячне світло і ми вийдемо назовні десь далеко від Ярошинського замку… Раптом я знову налетів на Славка, який зупинився.

— Що, прийшли? — озвався ззаду Муха.

— Не зовсім, — коротко відповів Женька.

Хоч як дивно, ніхто чомусь не став його розпитувати, хоча цікавість мучила не тільки мене. Мабуть, він і сам це розумів, бо трохи згодом пояснив:

— Нам зараз праворуч. Тільки тримайтеся одне одного, ідіть за мною й не відставайте, бо заблукаєте. Тут далі поворотів ще більше буде, щось на кшталт лабіринту. А найкраще — візьміться за руки.

«От тільки лабіринту нам ще бракувало», — гірко зітхнув я й відчув, що за мене вчепився Муха.

«Ну, з Женькою ми не заблукаємо. Бач, як упевнено він тут орієнтується, — заспокоїв я себе і подумав: — А цікаво, звідки тут узявся цей лабіринт? І головне — звідки Самохін стільки знає про замок? Виходить, він і раніше знав. Знав і від нас приховував! От і зараз мовчить — хоч би натякнув, куди йдемо… І знову праворуч, ліворуч, знову праворуч, знову ліворуч… З глузду з’їхати можна… Та ще й цей Мухін на руці висне, його ще тягни…»

Я озирнувся й занімів — за руку мене тримав Француз.

— Французе, а де Муха? — прошепотів я.

— Де-де… Попереду тебе.

— Попереду мене Женька…

— Та ну! А де Муха? — здивувався Француз.

— Ага… От і я про те…

Ми йшли далі.

— Треба Женьці сказати.

— Скажи.

Але Женька й сам уже зупинився та запитав:

— Що там у вас?

— Муха зник… — хором відповіли ми.