Розділ 3

— Не хвилюйся, не полізеш, — заспокоїв його Женька. — От Лугінський першим полізе.

Мою усмішку наче рукою зняло.

— Як найлегший із тих, хто лишився, — пояснив Женька, змірявши мене поглядом. Потім глянув на висоту, яку треба було подолати. — Ну а тримати всіх буде Француз — як найвищий і найсильніший.

— А ти, я дивлюся, найрозумніший, так? Ніби теж не кволий? — пробурмотів той.

— Думаєш, Французе, мені легше за тебе буде? Теж двох тримати доведеться, ще й на тобі стояти та рівновагу втримувати. Головне, щоб ти з місця не сходив.

— З вами тут із глузду з’їдеш, не тільки з місця, — далі невдоволено бурчав Француз. — Ну і де ставати?.. Ніколи далі тягнути гуму, ми ж на відкритому місці, стрельне хтось — і вважай наповал.

— Тут і ставай! Та ні, обличчям до мене. Ось так… Гаразд, я поліз! — і, попередньо скинувши з себе все спорядження, Женька за дві секунди опинився на Славкових плечах і звідти подав йому команду: — Зроби невеликий кут!

— Чого?

— Відійди трохи від стіни, щоб був кут. Так стійкіше буде! — уточнив командир.

Француз виконав прохання, після чого Женька повільно розвернувся, сперся на стіну й склав долоні так, що для наступного вийшло щось на кшталт сходинки.

Мухін поправив на собі камуфляж, поправив зелену пов’язку на рукаві, потім неквапом струсив із себе пилюку, причому зробив це з такою ретельністю, ніби від його зовнішнього вигляду залежала вся операція. Француз тихо сопів, але терпляче чекав. Нарешті Муха підійшов до нього й швидко почав дертися вгору, анітрохи не зважаючи, куди і за що чіпляється. Француз явно хотів це прокоментувати, але не встиг: треба визнати, виліз Муха швидко і, опинившись нагорі, вчепився руками в підвіконня. Я ж подав рушниці й речі нагору та теж почав карабкатися. «Основу» — Француза я здолав доволі швидко, трохи повільніше піддалася «середина», але «вершина» у вигляді Мухіна лишалася недосяжною: вона почала труситися й кричати:

— Не чіпай, не чіпай мене, я лоскоту боюся!

— Зараз я тебе кулаком по лобі полоскочу, якщо ти не припиниш землетрус, — подала голос «основа». — Та швидше ви там, я що, кам’яний?!

Я знову спробував ухопитися за Муху, але він знову затрусився й висунув нові претензії:

— Я висоти боюся, зараз впаду, зараз мене знудить…

— Тільки спробуй! — пригрозив Француз. — Пізно вже боятися, як уже виліз.

— Не дивись униз! — кинув пораду Женька й уже мені додав: — А ти теж давай лізь швидше.

І я почав обережно долати «вершину», побоюючись останнього попередження Мухи. Ні, він перестав дивитися вниз і принишк. Скориставшись цим моментом, я миттю здолав верхівку й заліз на підвіконня. «Цікаво, — подумав я, — який вигляд має наша жива споруда звідси: Француза й Женьку майже не видно, а Муха, впершись обличчям у стіну й тримаючись обома руками за край виступу, здавалося, просто висить у повітрі…»

— Гей, альпіністе, ти що, там заснув чи тобі там сподобалося? — обірвав мої роздуми голос із землі. — Тримай мотузку й лізь у вікно.

— Тут дошки, — сказав я, ніби виправдовуючи свою затримку.

— То вибий їх, — порадив Женька.

— Чим?

— Головою!!! — не витримав моєї бездіяльності Француз. — Руками вибий, вони ж старі, гнилі, мабуть.

І справді, я навіть натиснути як слід не встиг, як дошки піддалися й полетіли вниз, глухо гупнувши в темряві замку. Тієї ж миті мене обдало прохолодним повітрям із запахом сирості. І чому саме я серед цієї четвірки виявився першопрохідцем? Адже це мені зараз першому доведеться ощасливити своїм візитом Ярошинський замок.

— Гей, там, нагорі! — знову розвіяв мої думки Женьчин голос. — Отже так, Лугінський, слухай своє завдання. Один кінець мотузки буде в нас, другий кинь усередину. Кинув? Добре. Коли спустишся, вчепися в мотузку щосили й тримай міцно, щоб наступний теж зміг вилізти й спуститися до тебе. А коли і я спущуся, всі разом Француза витягнемо. Усе зрозумів?

— Усе… Тільки ви там швидше.

— Постараємося, — відповів за всіх Женька, і вони з Французом захихотіли. Муха не засміявся — наступним був він.

Я міцно вчепився руками в мотузку, уперся ногами в стіну й, перебираючи ними, почав спускатися. Щойно відчув під ногами твердий ґрунт, крикнув:

— Наступний!

Луна підхопила мій поклик і повторила його десь в іншому кінці замку. Мені страшенно захотілося назад, назовні.

У віконному отворі з’явився силует Мухи. Не бачачи мене, він з острахом подивився в морок і пропищав:

— Хлопці! А може, все-таки не треба! — і змовницьким тоном додав: — Кажуть же, недавно сюди залізли двоє археологів-аматорів, так потім їх ніхто більше й не бачив… Зникли — і все… Може, досі в замку блукають їхні нещасні душі…

Це, звісно, була повна маячня, але я ледве втримався, щоб не почати вибиратися назовні, до світла й людей.

За вікном тим часом знову почалася метушня, і я здогадався, що лізе Женька. А оскільки місця в отворі було тільки на одного, Мусі довелося спускатися до мене. Далі все пішло швидше: Женька спустився, Француза витягувати не довелося — ми тільки натягнули мотузку, а він сам виліз і заходився кріпити її до віконної рами.