Розділ 2

— Хлопці! Хлопці! «Сині» взяли нас у кільце! — волав на все горло Француз, біжучи й розмахуючи руками навсібіч. — Он вони там, дивіться, і там теж, і з того боку теж вони… Що нам робити, командире?

— Гаразд, Французе, помовчи… Дай подумати! — Женька мовчки почав оцінювати халепу, в яку вскочила наша група.

— Треба здаватися… — зробив висновок Муха.

— Я тобі здамся! — схопив його за комір Француз, який ще не встиг відсапатися. — Я тобі зараз так здамся! Дезертирувати надумав, зраднику!

— Та ти що?! — здивовано витріщився на нього Муха. — Це ж гра, а не якась там справжня війна. Ну не хочете здаватися, то й не треба… Я, може, просто так сказав, пожартував, може, а ти, як навіжений, одразу за горло… Зрадник…

Я мимоволі уявив: а раптом це й справді війна? І нас оточує ворог, у нас дуже цінні відомості, у полон нам у жодному разі не можна, інакше наші зазнають поразки. Отже, залишається або битися до останнього, або якось вибиратися з оточення. Відверто кажучи, останній варіант мені подобався більше. Але як це зробити?

Правила військової гри були прості. «Зелені» тікають, «сині» на них полюють. «Зелені» — це ми: я, Олександр Лугінський, але хлопці звуть мене просто Саня; Женька Самохін — наш командир; Славко Збруєв, якого ми прозвали Французом; і Олексій Мухін — Муха.

Французом Славко став майже одразу. Він перевівся до нас на початку навчального року з іншої школи, де замість англійської в нього була французька. З’явився він тільки за тиждень після початку занять і, як на зло, запізнився на свій перший урок — саме на англійську. До класу він так і не зайшов, сидів у коридорі на підвіконні, доки його не помітив директор. Той зупинився, подивився на нього й запитав, чому учень не на уроці. Славко, маючи на увазі, що в попередній школі вивчав французьку замість англійської, довго не думаючи, відповів: «Розумієте, я француз…» Директор на секунду навіть розгубився, потім збагнув, що перед ним новенький Збруєв, і повів його знайомитися з класом. А нам цього було досить. Відтоді Славко став Французом — і крапка. І ось тепер цей самий Француз разом із нами опинився в оточенні.

«Синіх» шістнадцятеро, у них чисельна перевага, вони — мисливці, ми — здобич. Їхнє завдання — нейтралізувати нас протягом шести годин, наше — постаратися протриматися весь цей час і «вижити». Одне залізне правило для всіх — заборонено виходити за межі заздалегідь визначеної території. Якщо оцінювати ситуацію тверезо, до виконання свого завдання ближчою ставала команда противника. Ми опинилися в міцному кільці. Просто на нас насувалися «сині», праворуч десь повзли «сині», ліворуч теж, чорт забирай, лізли «сині». А позаду? А позаду на нас ніхто не ліз і ніхто не повз, але радіти не було чому: позаду над нами нависала потемніла від часу стіна старого Ярошинського замку. Ну що в нашому критичному становищі залишалося робити? Муха, звісно, змолов дурницю. Не для того ми пів дня по лісі від яру до яру, від кущика до кущика рачки повзали, щоб потім узяти й здатися.

— Женько! — зрештою не витримав я. — Чого ти мовчиш?! Треба ж щось робити.

Женька сидів мов неживий, втупившись у похмуру стіну.

— Гей! Командире! Давай вирішуй! — уже почав трусити його я.

Він трохи підвів голову й скоса кинув погляд понад нашими головами. Я теж глянув туди, куди був спрямований його погляд. Не на стіну дивився Женька, а трохи вище. Там, ще більше додаючи замку похмурості, чорніло наглухо забите дошками вікно.

— Та прокинься ж ти нарешті! — не витримав і Француз. — Поки ти щось придумаєш, «сині» вже будуть зовсім близько.

— А він уже придумав, — сказав я. — Він хоче, щоб ми залізли он у те віконце й сховалися в замку.

— Ти, мабуть, жартуєш? — чи то запитав, чи то здивувався Муха, але очі в нього при цьому стали великі й нещасні, і він з острахом подивився туди, куди втупилися ми.

— Ні, Лугінський зовсім не жартує! — раптом несподівано порушив мовчанку Женька. Він подивився на мене, потім на решту й з усмішкою додав: — Тим більше, що іншого виходу в нас немає.

На обличчі Мухи недовіру змінила така кисла міна, ніби перед нами стояла найнещасніша людина на всьому білому світі. Але раптом він наїжачився.

— Ви собі як хочете, а я туди не полізу. Ви взагалі знаєте, що люди про ці руїни розповідають? А що, як там привиди, а що…

— Ага, стоять мерці з косами, і тиша, — передражнив я Муху, а сам подумав, що ж справді різні чутки про замок ходять.

— З якими косами?.. — не зрозумів Муха й продовжив: — А знаєте, що сюди з війни люди не заходили?

— З якої війни?

— З якої? З Великої Вітчизняної, тобто з Другої світової, — не вгавав Муха.

— Не заходили, бо нікому не треба було. Що там цікавого? — спробував заспокоїти його Женька.

— Не треба було? Не треба було нікому, зрозуміли?! А нам, бачте, треба. Ех, якби все було насправді, а то якісь ігри… Подумаєш, оточили. Та хто оточив? «Сині», «зелені», яка різниця? Свої ж люди, такі самі дев’ятикласники, як і ми… Ну, коротше, давайте так: зараз «сині» підійдуть, ми трохи постріляємо — і все. А може, і не програємо. А якщо й програємо, то що тут такого? Зате з боєм програємо, правда ж? — і він почав зазирати нам в очі, намагаючись відшукати в них хоч якусь надію.