Частина перша «ТАЄМНИЦЯ ЯРОШИНСЬКОГО ЗАМКУ» Розділ 1

Телефонний дзвінок розірвав нічну тишу квартири. Чоловік років шістдесяти, не розплющуючи очей, невдоволено ворухнувся під ковдрою і на кілька митей ніби спробував удати, що не чує цього настирливого, чужого, цілковито недоречного звуку. Але телефон не вгавав. Тоді він трохи підвівся в ліжку й потягнувся до нього рукою, яка ще хвилину тому обіймала зім’яту подушку. Настирливий дзвінок урвав короткий, хрипкий, ще сонний голос:

— Алло.

— Доброї ночі, професоре Райз. Це Гарріс…

— Якого біса, Гаррісе… — не приховуючи роздратування, озвався чоловік і нервовим рухом вказівного пальця вивів відеозображення просто перед собою.

Тієї ж миті в повітрі, трохи вище рівня ліжка, виникло зображення того, хто телефонував. Гарріс мав такий вигляд, який зазвичай мають люди, що намагаються здаватися спокійнішими, ніж є насправді: біла сорочка, недбало зав’язана тонка чорна краватка, вологий лоб, дрібна метушлива міміка й очі, які надто старанно вдивлялися вперед, чекаючи, коли абонент увімкне зображення. Від колишньої шевелюри в нього лишилися тільки рідкі темні пасма, і він, очевидно з якогось упертого шанування минулого, старанно прилизував їх у різні боки, чим лише підкреслював власну лисину. Кілька секунд він нетерпляче совався у кріслі, морщив лоба, намагався надати обличчю чемного виразу і, не дочекавшись зображення професора, нарешті вичавив із себе подобу усмішки.

— Вибачте за такий пізній дзвінок, професоре, але, повірте, справа не терпить зволікання.

— Вам треба поговорити, а мені треба відпочити, — заторохтів уже остаточно прокинутий Райз. — Я п’ять днів не був удома. П’ять, Гаррісе. Зрештою, маю я право виспатися? Я ж вичавлений, як лимон.

Він різко сів у ліжку й виклично глянув на зображення Гарріса. Самого себе він так і не ввімкнув. Нехай Гаррісові вистачить голосу.

— Але, професоре…

— Тільки не треба, Гаррісе, — перебив його Райз уже трохи спокійніше, хоча роздратування ще трималося в голосі. — Усе одно ви не відчепитеся. То що там у вас?

Гарріс перестав соватися. На секунду його обличчя ніби застигло, і вся удавана чемність кудись зникла. Залишилося тільки збудження людини, яка принесла новину й сама ще до кінця не вірить у її масштаб.

— Корелянти, сер… — вимовив він майже пошепки. — Корелянти знайдено. Ми їх знайшли.

Сон остаточно злетів із професора. Райз ще мить дивився на Гарріса, наче перевіряючи, чи правильно почув, а тоді повільно опустив ноги на підлогу. Роздратування зникло з його обличчя так швидко, ніби його й не було.

— Повторіть, — тихо сказав він.