3-а історія. Осінь 1983 року

Я запам’ятав цього літнього чоловіка під назвиськом Професор. Він був схожий на артиста Вуді Алена. Але тоді я не знав хто це. Був в свої роки чудовий совєтський артист Зиновій Гердт. Професор був схожий і на нього. Але у більшості, вже ви не знаєте хто такий Гердт. Я зустрів Професора у двомісному купе швидкого потягу Москва-Ленінград. Не хочу детально описувати причину, чому я опинився в тому потязі. Я віз документи, як вже згадував в історії номер 1. Але цього разу не свої, а московських хазяїв. Самим їм ліньки було прокотитись до Пітера і назад. Я вважав цей візит до Ленінграду принизливим. Моє київське керівництво просило зробити москвичам таку ласку, та я добре розумів, як би моє начальство повелось в разі моєї відмови. У відповідній науковій раді мого інституту вже лежала моя дисертація. Я не хотів цим ризикувати.

Професор не приховував, що планував їхати до Ленінграду на самоті. Натюрморт на купейному столику був тому підтвердженням. Поряд з пластиковою тарілкою з акуратними канапками, стояла пляшка з закордонним коньяком і лежала товста книга з пожовклими сторінками. Очевидно, що професор в момент моєї несподіваної появи читав книгу і ще не торкався до канапок з чорною ікрою, червоною рибою та ковбасою салямі.

Я ледь встиг привітатись, як міна на обличчі Професора змінилась з невдоволеної на зацікавлену.

- Оце так. Ви з України. – констатував він у стилі професора Хігінса.  Далі почав гадати: - Харків? Донецьк? Ні, Полтава, мабуть.

Настрій Професора ще покращав, як він дізнався що я є киянином і працюю в Інституті Кібернетики.

- Так. Віктор Михайлович Глушков… - закивав головою Професор. – Покійний. Як вам без нього?

Я не відповів на те питання. Врешті його не цікавила мою відповідь. А цікавили Професора його власні проблеми, які він вирішив обговорити під час нашої нічної подорожі, використовуючи мене, як Боксер використовує свою Грушу.

Потяг зрушив від перону Ленінградського вокзалу, я перевзувся у легкі тапочки, які возив у своєму портфелі поруч з документами. Професор урочисто вручив мені свою візитку – знай з ким маєш честь бути сусідом. На білому паперовому прямокутнику вмістилось безліч даних про Професора: член-кореспондент академії наук СССР, заступник директора якогось наукового інституту, консультант з гуманітарних питань голови президії верховного совєта, знов таки, СССР, заступник голови комісії з міжнаціональних відносин при більшовицькому ЦК, ще кілька членств, про які я забув, доктор якихось гуманітарних наук і, через кому, професор. От звідки його назвисько.

У Професора в його відповідальній і багатогранній роботі була одна проблема: в СССР практично загальмувався процес створення єдиної нової сутності – совєтського народу. Цей процес повинен був перетворити десятки народів у традиційному розумінні, що населяли

Совєтський Союз, у гомогенну лояльну масу. І тут щось пішло не так. Секрет перетворення полягав у тому, що не можна було все змішати як у міксері. Натомість, треба отримати однакових за ментальністю людей з наперед заданими і бажаними для більшовиків властивостями.

Звісно, що Професор прямо мені нічого такого не казав. А вся наша бесіда, що точно зайняла час подорожі з Москви до Ленінграду, коштувала Професору пів пляшки французького коньяку та тарілки канапок з московського ресторану «Прага», крутилась навколо питання чим підживлюються в наш час національні особливості.

Я розповів для прикладу про село під Києвом, де колись була старенька хата моєї старенької бабусі. І на тому мальовничому кутку жив такий собі Данило-кацап. Так його за очі називали сусіди. Жив він в повній злагоді зі своєю російською ментальністю: чорний зруб, жодного деревця, город в одну грядку і ні паркану ні межі. Одне слово – голо. І не зважав Данило на бідні, але вибілені хатки сусідів, затінок в садочку і не хитрі квіти у дворі. Чуже то було йому і ніяк не прийнятне.

А ще згадав свою військову пригоду. Два роки прослужив в авіаційному полку в званні лейтенанта. Так от, для кадрових офіцерів мого полку весь СССР складався з п’яти населених пунктів: Архангельська, Котласа, Омська, станції Бєлая та Амдерми. Це пункти заміни. І офіцерів кожні три або чотири роки переводили з одного пункту до іншого, тому що всі вони експлуатували один тип літака. В результаті всі офіцери сповідували один образ дій, незалежно від їх національності чи навичок, що отримали до служби.

Від конкретних прикладів я перейшов до теоретичних узагальнень. Зокрема, згадав одну з основних задач системного аналізу –  визначення де є межа системи. Тобто, що є в середині і чим система оточена ззовні. І якась функція, якщо вона визначена як зовнішня цілком може системою не сприйматись. Так, функція саджати фруктові дерева навкруги своєї оселі для Данила була зовнішньою, тобто чужою, то він дерева і не саджав. Навіщо?

- А як же вишневий сад? – Очевидно, що Професор мав на увазі п’єсу Чехова.

З цього його питання я зробив висновок, що Професор справжній гуманітарій і скоріш за все тупий. Так що мені залишалось розслабитись в затишному купе і частуватись коньяком з канапками. Ще Професор витяг звідкись здоровенний термос, в якому була заварена кава із якихось латиноамериканських зерен, з підвищеним вмістом кофеїну. Пам’ятаю,  що на термосі був намальований ведмідь – символ московської олімпіади 1980-го.

Але, як не соромно мені, та я помилився. Професор на свій гуманітарний штиб сприйняв мій спіч. І відповів цілою лекцією, цілком виправдовуючи своє наукове звання. Він говорив тихо, майже не жестикулюючи. Я не бачив його очей за скельцями здоровенних окулярів. Поліровані скельця відбивали тільки моє викривлене зображення.