2-а історія. Квітень 1977 року

У 1977 році мені виповнилось двадцять вісім років. Я працював в Києві, в Інституті електрозварювання, хоча нічого не розумів у металургії. Але це і не було потрібно. Інститут на валютні відчислення від проданих за кордон патентів та розробок купив комп’ютерну систему американської компанії Data General. Я, як фахівець з міні комп’ютерів, був прийнятий на роботу і став фактично хазяїном тієї системи. Директор інституту, академік Патон, особисто цікавився впровадженням комп’ютера, так що я був на виду. Врешті, мені доручили визначити як цю систему доукомплектовувати і довірили вести відповідні перемовини з представниками західних, переважно американських, фірм. Тому я досить часто їздив до Москви, де знаходилось міністерство зовнішньої торгівлі СССР і, головне, офіси закордонних фірм, чиє обладнання треба було закупати. КГБ дуже неохоче випускало іноземців за межі Москви – хай сидять під наглядом. Тому фахівці з інших міст, кому треба було та дозволено спілкуватись з іноземцями, їздили до тодішньої столиці СССР.

І ось у квітні того року я буквально на один день виїхав до Москви. Звільнившись десь близько четвертої дня, вирішив поїхати до вокзалу, щоб раніше повернутись до Києва. В голові у мене була одна думка про контрольну роботу з англійської граматики, що була призначена на поточний тиждень. Я в той час вчився не курсах підготовки для здачі іспиту з кандидатського мінімуму.

Все, що я тут виклав є даниною ностальгії. Насправді всього цього міг би і не згадувати, а просто сказати: я, голодний, заклопотаний іспитом, десь о п’ятій дня опинився в купе швидкого потягу, що мав наступного ранку привезти мене з Москви до рідного Києва. Кінцевою зупинкою цього потягу був чи Ужгород чи Чоп. Не пам’ятаю точно. Дві літні жіночки близнюки з мого купе одразу об’явили, що їдуть до кінцевої зупинки. Вони ж якимсь чином здогадались, що я цього дня фактично нічого не їв і пригостили мене шматочком якогось дешевенького шоколадного батончика. Моїй вдячності не було меж.

Мовчазний чолов’яга (четвертий пасажир в купе) років за сорок, на пів голови вищий моїх 180 сантиметрів, та ще вдвічі важчий, раптом заговорив до мене як тільки я дожував шматочок батончика.

- Я, оце, отримав орден Трудового Красного Знамєні. Не хочете відмітити зі мною? Тут у мене все є.

Чоловік здоровенною долонею хлопнув по маленькій валізі, яку тримав на колінах. Як він відкрив валізу, виявилось, що він добре підготувався і там дійсно було все: хліб, сало, якась зелень (схоже, що зелена цибуля), ковбаса та четвертинка горілки.

Літні близнюки хитанням голови відмовились від святкування, всілись біля столика і почали теревенити про якісь університетські справи. Так що ми з орденоносцем влаштувались біля дверей, розмістили наїдки та дві залізничні склянки просто на маленькій валізі.

Далі я тільки пив, закусував та слухав нагородженого. Бо мій годувальник саме задля нагородження їздив до Москви. А працював він десь на заході Україні машиністом екскаватора. Так, пригадую, якогось великого, а не маленького як «Бєларусь» совєтських часів, чи нинішніх «JCB» чи «Hyundai». Багато про свою роботу розповів він того вечора. Вже квітневе сонечко закотилось, спорожніла пляшка, літні близнюки вичерпали всі університетські плітки і заходились лягати на свої «полки». Я та орденоносець делікатно вийшли в тамбур вагону. Він, як справжній пролетарій, закурив якусь смердючу папіроску, а я дослухав його сповідь, як він добився такої високої нагороди.

- Чому ордена дали мені, а не Васі Пупкіну ? – приголомшив він мене питанням як тільки ми опинились в тамбурі.

Справжнє ім’я, яке назвав мій орденоносець, я, звісно, не пам’ятаю. Але це не мало ніякого значення, бо те питання було чисто риторичним. Кількома фразами мій годувальник пояснив в чому різниця між ним та іншими славними екскаваторниками з його оточення.

А справа виявляється в тому, що мого героя ще підлітком під час окупації німецька влада мобілізувала на примусову працю. Випало йому тоді працювати помічником майстра на міській водокачці. А майстром там був списаний німецький солдат, механік за фахом. Орденоносець називав і його ім’я, яке я за довгі роки щасливо забув. Німець вже в перший день їх знайомства приніс на роботу прутика для покарання свого учня і пакет пряників з базару. Це для заохочення. І почав його вчити, як треба поводитись з механічним обладнанням.

Поки, казав орденоносець про теперішні часи, його колеги вранці відходять від похмілля, він перевіряє, чистить та змащує всі механізми. Так що в підсумку, ступінь порядку в екскаваторі нашого героя є незрівнянно вищою ніж у колег. І це виключно завдяки тому, що наш орденоносець ще з дитинства був долучений до німецької культури догляду за механізмами. А ордена насправді він отримав не за «видатні трудові досягнення», а за сумлінне впровадження німецької культури експлуатації складних механічних пристроїв.

Мої більш ніж скромні літературні здібності не дають змоги передати те, наскільки емоційно екскаваторник із вдячністю згадував свого німецького вчителя. Готовий і зараз заприсягтися, що в ті хвилини він забув про мою присутність. У шумному, холодному та навіки прокуреному тамбурі він виголошував свій монолог, дивлячись у темне ґратчасте віконце вагонних дверей. Щось в цьому було від релігійного акту.

Рано вранці, коли їхав додому в міському транспорті, я все думав про те, як впродовж років хотілось екскаваторнику розповісти про свою вдячність німецькому вчителю. Говорити відкрито про таке в ті роки було не бажано. Інколи навіть небезпечно. Це ж мого інститутського колегу скинули з усіх більшовицьких партійних постів, як рознюхали, що його мати за німців робила прибиральницею чи в гестапо, чи в іншій з численних німецьких установ. І сталась пригода з моїм інститутським приятелем не при Єжові чи Берії, а вже на початку восьмидесятих. Так що ображений Вася Пупкін міг би зіпсувати орденоносцю його успішну кар’єру. От і був він змушений сповідуватись випадковому попутнику у темному тамбурі купейного вагону.