1-а історія. Осінь 1981 року.

Чим були в совєтські часи науково-дослідні та конструкторські розробки? Вони відомі за абревіатурою НДКР (R&D, по-нашому). З мого скромного досвіду, це в більшості щось грандіозне. Починався грандіозний НДКР завжди в Москві, столиці тодішнього СССР. В тихих кабінетах задумувалась якась тема. Іноді мавпувалась якась закордонна ідея, або її альтернатива. Від теми переходили до бюджету: скільки твердої капіталістичної валюти виділити на цю тему, скільки дерев’яних рублів виділити на безтурботне життя московським головним інститутам, скільки віддати субпідрядним організаціям. Все тут таки в Москві узгоджувалось і НДКР починав діяти.

Як московські бонзи, їх діти, родичі, знайомі та коханки виберуть всі гроші, що заплановані на закордонні відрядження, то саме настає час доставки в московські заклади новенької західної техніки: комп’ютери, прилади, меблі, автомобілі, «сабжекти», як тоді казали (зараз в «гаджети» перейменували), тощо.

В такому блаженстві проходить рік-два, а то і три. І тут згадують про виконання цього НДКР. А значить згадують і про субпідрядні організації. Якийсь недовгий час навіть термін існував – «нанайці». Це народ північний такий був. Може і зараз існує. Таким «нанайцем» був і наш київський академічний інститут, який, десятикратно кланяючись, виконував субпідрядні роботи для московських хазяїв. А ледачі московські науковці в цей час без всякого ентузіазму спостерігали як простоює омріяна «нанайцями» західна техніка. Навіщо вона москвичам? Все зроблять у стислі строки «хохли», «бульбаші» чи оці… Як дражнили прибалтів в ті роки я не пам’ятаю.

Про виконану в стислі строки роботу треба було звітувати. О, тут московські хазяї були дуже вимогливими. Вчасно доставити звітні документи повинен був кур'єр з числа «нанайців». Москвичі слідкували, щоб це був не хтось там. Московський політес, де полковник, то нижче звання, треба було підтримувати. І от, головний конструктор проекту і ваш покірний слуга терміново їде до Москви із звітними документами.

Мені пощастило купити квиток на прохідний потяг, що прямував до Москви, здається, що з Ужгороду. В купе я знайшов, як висловлюються англійці, затишну атмосферу. Бо троє моїх сусідів тільки зараз, на зупинці у Києві, розклали на столику якісь наїдки та урочисто поставили в центрі пляшку горілки. Чисто формально, ледь помітним рухом руки, вони запропонували і мені приєднатись. Я відмовився, крутнувши головою. Ніхто мене не вмовляв, в свої тридцять два я виглядав не дуже солідно. На відміну від моїх купейних сусідів.

Після другої чарки в компанії зав’язалась жвава бесіда. З перших слів я зрозумів, що мої сусіди були знайомі один з одним. З окремих фраз, що переривалися тостами, мені вдалось скласти повне представлення про подію, яку обговорювали.

Отже. В тих самих сферах, що формували гігантські совєтські НДКРи прийняли рішення про будівництво комбінату з виготовлення поліетилену. Цього не убієнного пластику дуже не вистачало тодішньому народному господарству. З якихось міркувань, про які напишу нижче, комбінат вирішили будувати на кордоні з Угорщиною. І таким чином, що виробництво поліетилену з просто етилену буде знаходитись на совєтській стороні, а видобуток етилену з совєтського природного газу буде розташований на угорському боці. Тобто труби з газом та етиленом повинні перетинати державний кордон. Чому в партнери взяли Угорщину? Солідні дядьки в купе про таке не згадували. Може угорцям західні уряди легше давали дозвіл на використання високотехнологічних ліцензій. Може справа в кредитуванні. З СССР хотіли мати справу в останню чергу. Не вірю я тільки в «братерську взаємодопомогу». Та і навіщо маленькій Угорщині море етилену? Адже комбінат  мав бути найбільшим чи то в Європі, чи на даній географічній широті. Не це було важливим, головне, щоб найбільший.

Як сказано, так і зроблено: в СССР, географічно на території України, та в Угорщині ударними темпами будуються відповідні частини комбінату. Настала осінь і ось у перспективі вже вікопомне свято чергової річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Для нинішнього покоління ця подія знана як «державний переворот 1917-го року». Але тоді славний колектив монтажників поліетиленового комбінату РАПОРТУЄ КОМУНІСТИЧНІЙ ПАРТІЇ І СОВЄТСЬКОМУ УРЯДУ ПРО ДОСТРОКОВУ ЗДАЧУ В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ВИРОБНИЦТВА З ВИГОТОВЛЕННЯ ПОЛІЕТИЛЕНУ. (Тричі ура!).

А яка краса прихована за цим рапортом: ордени для керівництва будівельників та монтажників, всякі відзначення місцевим партійцям, грошові премії для робітників, сюжет в програмі «Врємя», стаття в газеті «Правда». А для декого це означало омріяне підвищення до московських міністерств. Ви відчуваєте гармонію? Народ з поліетиленом, а бонзи з підвищенням на наступний щабель їх кар’єрної драбини.

Але, все має свою оборотну сторону. Наші нещасні кар’єристи забули, що комбінат будується в кооперації з угорцями. Ні, не подумайте нічого поганого. Там теж правили правильні комуняки. Що правильні, то ще у 1956-му наші доблесні совєтські війська тисячами поклали не правильних до могили. Та на загальне нещастя, угорці протягом довгих десятиліть були гноблені європейським тираном кайзером Францем-Йосипом. Він особисто привчив угорців казати жінкам при зустрічі «цілую ручки», починати робочий день о сьомій ранку, мити міські тротуари з милом і, найстрашніше,  відповідально ставитись до договірних відносин.

Ще одна біда – з налагодженням виробництва етилену виникла певна затримка. І що роблять угорці? Оскільки совєтська частина комбінату вже готова, то вони на останні гроші закуповують у Франції етилен і цистернами везуть його до труби, щоб совєтським товаришам було з чого виробляти ту дурну пластмасу.