Розділ 22. Тепло в долонях

Минуло два роки. Северин прокинувся від болю в попереку. Він лежав нерухомо, дивився на дерев’яну стелю й намагався зрозуміти, яка саме частина смертного життя вимагала, щоб людина щоранку почувалася трохи гірше, ніж напередодні.

За вікном стукотів молоток. Три удари. Пауза. Ще два.

Северин повернув голову й побачив порожню половину ліжка. Ковдра була відкинута, а на подушці залишилося заглиблення.

Він підвівся, натягнув сорочку й відчинив вікно. Мирослава стояла біля нового паркану. Волосся вона зібрала на потилиці, рукава закотила до ліктів, а між губами тримала два цвяхи. У правій руці був молоток.

— Ти знову почала без мене, — сказав Северин, визирнувши у вікно.

Мирослава витягнула цвяхи з рота.

— Ти спав після вчорашньої роботи. Відразу вибурився, коли повернувся вчора ввечері, — відповіла Мирослава. — Я могла тебе розбудити, але вирішила дати відпочити.

— Він міг завалитися саме тоді, коли хтось ішов би через нього.

— За словами старости, він міг завалитися ще двадцять років тому. Але продовжував стояти.

Северин сперся ліктями на підвіконня.

— Ранок лише почався, а ти вже згадала про мій вік.

— Твого справжнього віку ніхто не знає, — сказала Мирослава. — Навіть ти сам на сто відсотків не можеш сказати свій день народження.

— Ти сама казала, що мені понад триста років. Я відбиваюсь від цього.

— Я могла помилитися на кілька десятиліть.

— Чудово. Тепер біль у спині здається цілком виправданим.

Мирослава всміхнулася.

— Сніданок у печі. Якщо не вийдеш за п’ять хвилин, віддам твою частину Пітьмі, — попередила Мирослава.

Біля її ніг сиділа невелика чорна собака з білою плямою на грудях. Почувши своє ім’я, Пітьма підняла вуха й облизнулася.

— Ти назвала собаку Пітьмою лише для того, щоб погрожувати мені її апетитом?

— Переважно для цього, — визнала Мирослава та усміхнулась.

— Схоже, я живу з жорстокою жінкою.

— Добровільно, хочу зауважити, — знову усміхнулася вона.

— Тоді це найбільша помилка мого нового життя, — ніжно промовив Северин.

Мирослава кинула в нього робочою рукавицею. Він спіймав її й засміявся. Сміятися він навчився не одразу.

Перші місяці після знищення прокляття Северин ставився до сміху з підозрою. Він не розумів, чому груди стискаються, дихання переривається, а з очей іноді виступають сльози. Запитував Мирославу, чи це не хвороба.

Вона відповіла, що хвороба, але безнадійна.

Дорога між пагорбами привела їх до невеликого села біля річки. Старий міст справді тримався лише завдяки звичці не падати, млин стояв порожній, а половина хат потребувала ремонту. Северин запропонував старості допомогу в обмін на їжу й нічліг.

Виявилося, що його руки пам’ятали не лише меч. Він умів тесати дерево, класти камінь, правити залізо й знаходити слабкі місця в будь-якій будівлі. Не знав, де цього навчився. Можливо, за три століття встиг попрацювати з десятками майстрів. А можливо, колись, ще до зустрічі з Владеном, допомагав батькові зводити дім.

Северин не намагався згадати. Він просто працював. Спершу полагодив міст. Потім млин. Після першої зими вони з Мирославою придбали занедбану хату на околиці. Від старої будівлі залишилися дві стіни, піч і перекошені двері, але Северин сказав, що цього достатньо.

— Для чого нам ці руїни? — запитала Мирослава.

— Щоб почати нове життя, — відповів Северин. — Завжди з руїн все починається.

Навесні в хаті вже можна було жити. Влітку з’явилася друга кімната. Восени Северин прибудував майстерню. Наступної весни Мирослава посадила біля вікна грушу, принесену з батькового села.

Тепер вони зводили паркан. Не для захисту від привидів, чорного коріння чи людей Владена. Від сусідських кіз. Северин вийшов на подвір’я з тарілкою каші.

Пітьма негайно покинула Мирославу й сіла перед ним.

— Навіть не думай, — попередив Северин, прикривши тарілку рукою.

Собака схилила голову.

— Я знаю цей погляд і не збираюся поступатися.

Пітьма поклала морду йому на коліно.

— Цього разу твій погляд не спрацює.

Мирослава сперлася на молоток.

— Ти казав те саме вчора, — нагадала Мирослава.

— Учора вона дивилася інакше. Сьогодні її очі неймовірні.

— Звісно, — погодилася Мирослава, хоча в її голосі цього не було.

Северин віддав собаці шматок м’яса.

— Слабка людина, — сказала Мирослава, спостерігаючи, як він годує собаку.

— Я лише два роки смертний. Ще не опанував усіх людських чеснот.

— Відмова собаці не належить до чеснот, — заперечила Мирослава. — Ти просто віддав шматок м’яса собаці.