Розділ 21. незнайомці на одній дорозі

Северин дивився на Мирославу так, наче ніколи в житті її не бачив і не знав.

— Колись були знайомі? — перепитав він.

— Так, мені здається, що ми були надзвичайно близькими, — відповіла Мирослава.

— Друзями? — уточнив він.

— Ні, це дружбою не назвати, — опустила очі дівчина.

— Закохані? — припустив інше він.

— Я не знаю.

— А ким тоді? — запитав Северин.

Мирослава не одразу знайшла відповідь. За час їхньої подорожі вони встигли побувати найманцем і господинею, вартовим і підопічною, ворогами, союзниками та двома людьми, які боялися назвати те, що виникло між ними. Жодне слово не вміщувало всієї правди.

— Супутниками, — сказала вона. — Гадаю, це слово найкраще описує наші взаємини.

Северин опустив погляд на меч біля себе.

— І давно ми подорожували разом? — запитав Северин. — Давно ми супутники?

— Достатньо довго, щоб перестати рахувати дні, — відповіла Мирослава.

— А що сталося? — не відступав він.

Мирослава подивилася на згаслий перший вогонь. Від садиби Ярових залишилися обгорілі камені, попіл і молодий зелений пагін, що пробився крізь тріщину. Ще вчора це місце тримало пам’ять кількох поколінь. Тепер воно мовчало. Спустошене одиноке село, в якому більше нема жителів.

— Ми завершили справу мого роду, — сказала Мирослава.

— Я допомагав? — уточнив він.

— Так, ти допомагав, — відповіла вона.

— Нічого не збагну. Я лише пам’ятаю… А що я пам’ятаю? В голові жодного спогаду,  — мовив Северин.

У його голосі не було страху. Лише обережність людини, яка прокинулася посеред чужих руїн зі зброєю біля руки й незнайомкою навпроти.

Мирослава торкнулася кишені. Уламки медальйона лежали там, загорнуті в батьків лист. Вона могла розповісти все: про Владена, прокляття, триста років безсмертя, дотик, який убивав, та кров Ярових. Могла назвати кожне ім’я, яке Северин забув, і перетворити його перший ранок нового життя на продовження старого боргу. Однак серце не бажало повертати Северина до старих болючих спогадів.

— Ти заплатив пам’яттю, — спокійно мовила вона, а в душі вирувала буря.

Його пальці стиснулися на руків’ї меча.

— За що? Що я такого зробив? — запитав Северин.

— Ти жертвував заради свободи, заради права самостійно вирішувати свою долю, — впевнено мовила Мирослава.

— Від кого? Хто змушував мене щось робити проти своєї волі, я не розумію, — продовжив він.

— Від людини, яка давно мала померти, — сказала вона.

— Вона померла? — запитав Северин.

— Так, померла. І тим самим ти повністю звільнився від пут клятвеного боргу, — відповіла Мирослава.

— Скажіть мені, а я її вбив? Рука тремтить біля меча. І це відбувається лише після того, як відбираю чиєсь життя, — запитав він.

Мирослава згадала всі події минулої ночі. Валемира та Владиславу, примар всього роду Ярових, що розсипалися золотим сяйвом та моторошні чорні нитки.

— Ні. Цього разу ти нікого не вбив, — сказала Мирослава.

Северин провів долонею по грудях, ніби досі дивувався серцю, яке билося під ребрами. Руки продовжували тремтіти.

— Чому ти сказала «цього разу»? — насторожився Северин.

Мирослава не відповіла. Він підвівся надто швидко. Обличчя зблідніло, ноги підкосилися, і чоловік ухопився за уламок колони. Мирослава мимоволі кинулася до нього.

— Не треба! — вигукнув Северин, виставивши руку.

Вона зупинилася. Той рух був знайомим. Так само він не підпускав її в таверні, біля багаття, на стежці крізь Межу. Тіло пам’ятало страх перед дотиком, хоча розум уже не знав його причини.

— Я не завдам тобі шкоди, — сказала Мирослава. — Я лише хочу допомогти.

— Я цього не знаю, — відказав Северин.

Слова боляче вдарили в серце дівчині. Вона розуміла, що це станеться. Але не усвідомлювала, що це буде настільки боляче. Северин обережно випростався. На його чолі виступив піт.

— Зі мною щось не так, — сказав Северин, відчуваючи слабкість.

— Ти не повіриш, але раніше ти був безсмертним. Твій дотик вбивав холодом. А зараз ти став смертним, — пояснила Мирослава.

Мирослава прикусила язик. Одне речення відкрило більше, ніж вона збиралася сказати.

— Скільки мені років? — запитав Северин.

— Не знаю, як це рахувати, — відповіла вона.

— Спробуй, — наполягав Северин.

— Твоє тіло виглядає років на тридцять п’ять, — сказала Мирослава.

— А насправді? — не відступав він.

Вона мовчала.

— П’ятдесят? — припустив Северин.