Розділ 20. Останній борг роду

Мирослава вимовила слово «прощаю» — і її серце вкрилося інієм.

Холод народився під ребрами, розійшовся грудьми й увійшов у кров. Повітря застрягло в легенях. Пальці, притиснуті до стіни першого вогню, зблідли, а від нігтів до зап’ястка побігли синювато-чорні прожилки.

Золоте світло згасло. Полум’я розступилося перед нею.

— Северине Радомировичу, я прощаю тобі те, що сталося з моїм родом, — повторила Мирослава. — Не забуваю, не виправдовую і не називаю тебе невинним. Я лише відмовляюся дозволяти твоїй провині вимагати нових жертв.

Северин розплющив очі. Уперше за триста років холод залишав його тіло не на кілька митей. Чорні жили під шкірою тьмяніли, тавро на плечі розпадалося, а синє полум’я відступало від його ніг.

Водночас іній укривав сукню Мирослави.

— Ні, — прошепотів Северин. — Не треба!

Вона зробила крок у перший вогонь.

Разом із холодом до Мирослави прийшли чужі спогади: зимові дороги, безсонні ночі, могили без імен, люди, яких Северин урятував і ніколи більше не зустрів.

Три століття самотності вмістилися в одному вдиху. Мирослава похитнулася. Северин підхопив її, але його долоні вже були теплими. Смертельний холод перейшов до неї.

— Забери свої слова назад, — сказав він. — Ми так не домовлялися.

— Прощення не торгова угода, і я сама так вирішила, — відповіла Мирослава.

— Ти не залишишся з цим прокляттям, я не дозволю тобі цього, — заперечив Северин.

— Саме тому ми повинні завершити третій шлях, — мовила вона.

— Наскільки пам’ятаю, для третього шляху потрібна вже моя кров. Не твоя, правильно? — уточнив Северин.

— Так. Добровільне бажання, а не примус зробить твою кров частиною третього ритуалу, — підтвердила Мирослава.

Северин відпустив її. На його обличчі з’явився справжній страх — живий, людський, не схований за віковою байдужістю.

— Якщо я віддам її, ти повернеш прокляття Велемиру, а я забуду тебе, — наче вирішив пересвідчитися Северин.

— Так, — відповіла Мирослава.

— Якщо не віддам, ти станеш безсмертною, — продовжив він.

— Так, — знову відповіла вона.

— Тоді вибір очевидний, — сказав Северин.

— Для тебе завжди очевидний той вибір, у якому страждаєш саме ти, — відказала Мирослава.

Її сині від холоду уста склалися в тонку лінію. Вона заплющила очі, наче змирилась з бажанням звільнити Северина від прокляття. Владен спостерігав із-за вогняної стіни. Його усмішка стала ширшою.

— Нарешті вона тебе простила, мече, — насмішкувато промовив Владен. — Тепер ти можеш доживати свої нікчемні роки десь на задвірках цього світу.

Северин повернувся до нього. Палаючі очі блиснули гнівом.

— Замовкни, — наказав Северин.

— Триста років ти називав свою впертість спокутою. Тепер хочеш назвати нею смерть. Яка зручна чеснота: завжди дозволяє вирішувати за тих, кого нібито рятуєш, — продовжив Владен.

Чорні корені обвили каміння довкола першого вогню. Вони не могли проникнути всередину, але закривали шлях до руїн, переплітаючись у високу стіну.

Мирослава відчула, як прокляття вростає в неї. Серце знову вдарило, але повільніше. Кожен удар розсилав холод до рук і ніг.

Вона піднесла долоню до обличчя Северина. Він мимоволі відхилився. Звичка була сильнішою за розуміння. Тепер убивати міг її дотик.

— Ти боїшся мене? — запитала Мирослава.

— Я боюся за тебе, — відповів Северин.

— Це інше питання на яке я знаю відповідь, — зауважила вона.

— Ні, не боюсь, — сумно мовив він.

Вона опустила руку. Подивилась на чорне волосся із сивими локонами та ніжно усміхнулась.

— Тепер ти розумієш, чому я не дозволяла тобі вирішувати самому. Коли вибір стосується обох, жертва одного не стає шляхетнішою лише тому, що він зробив її мовчки, — сказала Мирослава.

Северин дивився на сині прожилки під її шкірою. Згадував цей холод.

— Скільки часу в нас є? Я не хочу такого, — запитав Северин.

— Моє серце сповільнюється, — відповіла Мирослава.

— Тоді не витрачай його на суперечки, — сказав він.

— Віддай кров, — попросила вона. — Не під примусом, і не через шантаж чи жалість. Віддай, бо сам того хочеш.

— Пообіцяй, що не намагатимешся зберегти мої спогади ціною власного життя, — попросив Северин.

— Я не знаю, чи зможу їх зберегти так, як того бажаєш, — відповіла Мирослава.

— Пообіцяй, — повторив він. — Зараз ти почала говорити складними філософськими формулюваннями.

— Напевне це з прокляттям передається, — усміхнулась дівчина.

Мирослава хотіла ще щось сказати, але з горла вирвався клубок білого пару. Холод уже дістався легенів.