Розділ 19. Ціна прощення

Першою серед мертвих Северина впізнала дівчинка. Вона стояла посеред стежки до зруйнованої садиби, тримаючи в руках дерев’яного птаха. Їй було не більше восьми років. Довга біла сорочка ворушилася від вітру, хоча напівпрозоре волосся залишалося нерухомим.

Северин зупинився.

— Ладо? — тихо покликав Северин.

Дівчинка схилила голову.

— Ти обіцяв вивести нас до ріки, — сказала дівчинка.

— Я вивів тебе, — відповів Северин.

— Але не повернувся по інших, — дорікнула Лада.

За її спиною стояли десятки привидів: чоловіки, жінки, діти й старі — усі, кого зберегла Северинова пам’ять. Дехто дивився на нього з ненавистю, інші здавалися лише втомленими. На них не було ран чи крові, але попіл укривав одяг, нагадуючи про ніч, коли згорів дім Ярових.

Мирослава подивилася на чоловіка поруч. Северинове обличчя стало непроникним, проте рука на руків’ї меча тремтіла.

— Вона вижила? — запитала Мирослава, не відводячи погляду від дівчинки.

— Так. Владислава вивела сімох, і Лада була наймолодшою, — відповів Северин.

— Тоді чому вона тут? — не зрозуміла Мирослава.

— Бо ці постаті не мертві, — відповів він. — Це мої спогади про них.

Із вершини пагорба долинув голос Владена:

— Спогад іноді судить суворіше за будь-якого суддю, — долинув із вершини пагорба голос Владена.

Чоловік у червоному плащі чекав серед руїн. Сонце стояло позаду нього, обводячи постать вогняним сяйвом. Від Владена падала довга тінь, яка розгалужувалася на десятки чорних ниток. Кожна з них тягнулася до одного з привидів.

Мирослава стиснула батьків лист у кишені.

— Він витягнув їх із твоєї пам’яті, як? Я не розумію, — сказала Мирослава.

— Усе це завжди було зі мною, — відповів Северин.

— Але голоси належать Владену, він смикає за ниточки, — заперечила вона.

Дівчинка підняла дерев’яного птаха.

— Ти сказав, що повернешся, — нагадала дівчинка.

Северин кілька секунд дивився на неї, а потім опустився на коліно.

— Я намагався повернутися, — сказав він.

— Намагань було недостатньо, — відповіла Лада.

— Знаю, — тихо сказав Северин. — Але я старався.

Привид Лади простягнув руку до його обличчя. Пальці пройшли крізь шкіру, залишивши на щоці смугу інію.

— Я прожила сімдесят два роки, — сказала вона вже голосом старої жінки. — Народила трьох дітей. Щоночі мені снився твій меч, але я не бажала тобі смерті, а тим паче прокляття.

Чорна нитка на її спині напружилася. Дитяче обличчя скривилося.

— Владен наказує сказати, що я ненавиділа тебе, — продовжила Лада. — І я ненавиджу тебе. Проте не слухай мене. Він робить боляче. Ти покинув нас.

Северин підвів очі.

— А що кажеш ти? — запитав Северин.

— Що ти запізнився, ти просто не встиг, — відповіла вона.

Лада відступила зі стежки. Чорна нитка луснула, і її постать розсипалася блакитними іскрами. Інші привиди заворушилися. Владен на вершині пагорба опустив руку, і тіні на землі поповзли до Северина.

— Не розмовляй із ними, — сказала Мирослава. — Він хоче затримати нас.

— Ні. Він хоче, щоб ти почула кожного. Засумнівалась в тому рішенні, яке вибрала. Він хоче показати, що я не вартий прощення, — заперечив Северин.

— Навіщо йому це? — запитала Мирослава.

— Доки є я, він завжди повертатиметься в цей світ, адже я його меч… був раніше, — пояснив він.

Другим до Северина підійшов широкоплечий чоловік із короткою сивою бородою. Мирослава впізнала його зі спогаду в родовому камені. Він стояв біля внутрішньої брами, коли Северинова рука вже підкорилася клятві.

— Мирон Яровий, — назвав його Северин.

— Ти знав, що Владен може скористатися твоєю присягою, — сказав привид. — І все одно прийшов до нашого дому.

— Так, знав, — відповів Северин.

— Ти не попередив нас, — продовжив Мирон.

— Так, не попередив, — визнав Северин.

— Ти сподівався, що зможеш перемогти власну клятву, — говорив Мирон, наче списом пробивав груди Северину. — І помилився. Це твоя відповідальність, і вона нею залишиться навічно.

— Так, помилився, розумію, — сказав Северин.

— Ти справді визнаєш це? — запитав Мирон.

Северин не відвів погляду.

— Визнаю, — відповів Северин.

Його слова були твердими наче камінь. Він не ховався за виправданнями чи зізнаннями. Северин не очікував жалості. Він приймав Мирон повернувся до Мирослави.

— Він не просить пробачення, — сказав Мирон, повертаючись до Мирослави.