Розділ 18. Лист батька

Лист батька починався з прохання не вірити жодному слову, яке Данило сказав їй за життя.

Мирослава перечитала перший рядок тричі, сподіваючись, що в тьмяному світлі зруйнованої каплиці літери складуться в інше речення. Почерк безсумнівно належав батькові: трохи нахилений ліворуч, із надто довгими хвостами в останніх буквах. Так Данило писав рецепти, боргові записи та короткі записки, які залишав доньці на кухонному столі.

«Купи солі. Не забудь зачинити вікно. Не змішуй сон-траву з вином, навіть якщо покупець наполягає».

Тепер він писав, що все життя брехав.

— Читай уголос, — попросив Северин.

Він сидів біля стіни, притискаючи долоню до перев’язаного плеча. Кров уже не просочувала тканину, однак рана не загоювалася так швидко, як мала б у безсмертного. На його обличчі з’явився слабкий рум’янець, а дихання стало глибшим. Повернення до життя завдавало йому більше болю, ніж будь-яка смерть.

Мирослава подивилася на нього.

— Тобі треба відпочити, — сказала Мирослава.

— Я не вмію відпочивати, — мовив Северин, подумав, а потім додав. — Не пам’ятаю, як це робити.

— Тепер у тебе б’ється серце. Можливо, з’явиляться й інші людські звички, — зауважила вона.

— Якщо засну посеред руїн, можеш вважати це поганою ознакою, — з іронією відказав він.

За розбитими дверима сходило справжнє сонце. Попелясті хмари розійшлися, відкриваючи чисте небо. Світло падало на Вільшани й показувало те, що темрява приховувала протягом століть.

Село руйнувалося. За один ранок Вільшани постаріли на триста років.

Біле дерево на площі втрачало кору. Під нею не було живої деревини — тільки порожнеча, заповнена золотими іскрами. Останні постаті мертвих підіймалися над гіллям і зникали в сонячному сяйві.

Орисі серед них Мирослава вже не бачила. Вона знову опустила погляд на лист і почала читати:

— «Доню, якщо ти читаєш це, значить, я помер, ти повернулася до Вільшан, а безсмертний збувся прокляття. Я зробив усе, щоб жодна із цих трьох речей не сталася, але наш рід завжди був особливо вправним у здійсненні того, чого найбільше боявся».

Северин ледь помітно всміхнувся.

— Батько року прямо, , — ледь усміхнувся Северин.

— Ти знав його? — запитала Мирослава.

— Ні, але починаю його тихо ненавидіти, — відповів Северин.

Мирослава продовжила:

— «Почну з найгіршого. Твою матір не вбила зимова гарячка. Вона повернулася до Вільшан добровільно, знаючи, що не зможе вийти із села. Орися стала частиною печаті, бо хтось із нашого роду мав залишатися біля коріння й стежити, чи не прокинувся Владен».

У Мирослави затремтіли пальці. Вона пам’ятала той рік. Матір слабшала кілька тижнів, але жодні ліки не допомагали. Одного вечора Орися покликала доньку до ліжка, довго розчісувала їй волосся, а вранці зникла. Данило сказав, що тіло забрали родичі й поховали за старим звичаєм, бо хвороба могла бути заразною. Мирослава тоді повірила. Їй було одинадцять.

— Він дозволив мені думати, що вона померла без прощання, як звичайна людина та знайшла спокій, — сказала Мирослава, витираючи сльози.

Северин не шукав для Данила виправдань. З кожним наступним реченням, чоловік починав ненавидіти його ще сильніше.

— Так. У цьому немає виправдання, — відповів Северин.

Його проста відповідь завдала меншого болю, ніж співчуття.

Мирослава читала далі:

— «Я мав піти разом із нею, але Орися змусила мене забрати тебе. Ти була останньою дитиною нашої гілки. І не лише нашої, всіх гілок. Владен повільно зживав кожного з Ярових. Ми змінили прізвище в записах, спалили родинні книги й оселилися там, де ніхто не знав нашого знаку. Я сховав медальйон і ніколи не розповідав тобі про Вільшани».

Вона торкнулася уламків срібного дерева в торбі.

— Але медальйон був у нього. Він все стер, але дійсно важливі речі для Ярових зберіг. — сказала Мирослава.

— Можливо, він не зміг знищити останній зв’язок із родом, — припустив Северин.

Наступні рядки підтвердили її здогад.

— «Коли тобі виповнилося сімнадцять, дерево прокинулося. Усі свічки в нашому домі згасли, а на твоїй долоні з’явилася біла лінія. Ти вирішила, що порізалася уві сні. Тоді я зрозумів: сховати тебе назавжди не вдасться».

Мирослава розгорнула долоню. Поріз, зроблений у каплиці, ще світився золотим. Поряд із ним проходив давній блідий шрам, якого вона майже не помічала.

Северин нахилився ближче.

— Дерево кликало тебе сім років, — сказав Северин.

— А я думала, що це звичайний шрам, — зізналася вона.

— Звичайних шрамів майже не буває. Просто не кожен встигає розповісти свою історію, — відповів Северин.

— Ти там сиди, не треба тут кожного разу філософствувати. Гарад?

Вона продовжила читання: