Розділ 17. Кров Мирослави

Коли серце під Вільшанами вдарило вдруге, Мирослава відчула, як її кров озвалася в тілі Северина.

Її тіло здригнулося в обіймах Северина. Золоті нитки, що розбіглися від порізу на долоні, проникли в біле каміння, обвили коріння й зійшлися на розколотому саркофазі. Кожен удар під землею відгукувався болем під її ребрами.

Срібна вовча маска дивилася на неї синіми очима. Із тріщини в кришці висовувалася сіра рука. Висохлі пальці дряпали камінь, намагаючись розширити отвір, а перстень із вовчою головою вбирав золоте світло, подібно чорній дірі.

— Тепер двері відчинені остаточно, — повторив Владен.

Северин притиснув Мирославу до себе. Його долоня лежала на її оголеному зап’ястку, але смертельного холоду не було. Замість нього від пальців чоловіка розходилося слабке, незвичне тепло. Він теж це відчув. Северин відсахнувся так різко, ніби торкнувся полум’я.

— Що ти зробила? — запитав Северин, дивлячись на її руку.

— Порізала долоню, — відповіла Мирослава. — Це не найрозумніший мій учинок, але точно не перший.

— Ти не холонеш, наче прокляття і не існує. — здивовано сказав Северин.

— Я це помітила. Але в нас зараз важливіші проблеми,  — відказала вона.

Він перевів погляд на власну долоню. Синювато-чорні жили, що століттями вкривали шкіру, зблідли. На кінчиках пальців з’явився рожевий відтінок, майже непомітний, але для нього це мало вигляд дива.

На його обличчі промайнуло щось схоже на страх.

— Відійди від мене, — попросив Северин.

— Ти більше не забираєш тепло, — заперечила Мирослава.

— Ми ще не знаємо, як довго це триватиме, — відповів він.

Саркофаг здригнувся, і тріщина на кришці стала ширшою.

— Недовго, — насмішкувато відповів за неї Владен. — Її кров не звільняє тебе, мече. Вона ділиться життям, якого в неї самої залишилося не так багато.

Мирослава відчула запаморочення. Поріз був вузьким, але кров не зупинялася. Золоті краплі повільно скочувалися з пальців і, не падаючи на підлогу, летіли до саркофага.

Северин схопив край її плаща, розірвав тканину й туго перев’язав долоню. Золоте світіння потьмяніло, однак не згасло. Воно пульсувало крізь пов’язку.

— Треба забрати її звідси, — сказав Северин Орисі.

Мати Мирослави стояла біля шахти, оточена золотим попелом Данила. Її прозора постать уже втрачала обриси, але погляд залишався ясним.

— Якщо вона піде, Владен потягнеться за нею, — попередила Орися.

— Тоді я залишуся й затримаю його, — вирішив Северин.

— Саме цього він і хоче, — заперечила Орися.

Северин підняв меч.

— Його бажання більше не мають значення, — відрубав Северин.

— Вони мали значення триста років тому, — сказала Орися. — Через це ми всі досі тут. Тому уважніше стався до власних бажань.

Слова влучили точніше за удар. Северин не відповів, але пальці на руків’ї напружилися.

Знадвору долинав тріск деревини. Звільнені мешканці Вільшан рубали коріння на площі. Кожен удар сокири змушував каплицю здригатися. Зі стелі сипався пил, білі жили на стінах темніли, а попіл кружляв над шахтою дедалі швидше.

Мирослава нахилилася до краю. Під саркофагом не було дна. У глибині рухалася густа темрява, пронизана тисячами блідих ниток. Вони тягнулися в різні боки — до могил, будинків, криниць і людей. Кожен мешканець Вільшан був прив’язаний до Владена подібною моторошною ниткою.

Серед ниток з’явилася золота. Вона починалася біля серця Мирослави.

— Він прив’язав мене до себе, — сказала Мирослава.

Орися похитала головою.

— Не він. Печать, — заперечила Орися.

— Не бачу різниці. Що його треба перемогти, що печать знищити, — не зрозуміла Мирослава.

— Це правда, але діють вони по-різному. Владен насаджує свою волю. Печать же приймає кров добровільно. Крапля впала, коли ти захищала Северина, тому дерево не розуміє, кому ти віддала силу, — пояснила Орися.

— Йому чи Северину? — уточнила дівчина.

— Саме це й незрозуміло, — відповіла Орися. =

Із саркофага долинув тріск. Сіра рука вчепилася в край кришки, і зсередини показалося друге плече. Владен повільно підіймався, хоча коріння стискало його тіло.

Северин став перед Мирославою.

— Скажи, як це зупинити, — попросив Северин.

Орися подивилася на їхні руки.

— Вона мусить зробити вибір, — відповіла Орися. — Не ти. Ти лише засіб.

— Я не мушу нічого вибирати. Це не в’язниця мого роду. Я сама бажаю покінчити з цим, — заперечила Мирослава.

— Хай буде так, але незмінним є факт, що в тобі кров Ярових. І вона має силу. Ти маєш змогу остаточно завершити трьохсотрічну боротьбу, або вибрати стримування, — пояснила Орися.

— Тоді я не повторю вашої помилки, — сказала Мирослава.