Розділ 16. Ніч попелу

Попіл виривався з-під надгробків, просочувався крізь щілини зачинених печей і здіймався з давно погаслих вогнищ. Чорні потоки збиралися над дахами, закриваючи сонце так швидко, що за кілька хвилин від дня залишилося тільки багряне сяйво на обрії.

Полудневі дзвони продовжували бити.

Ніхто не торкався мотузок. Вони самі смикалися під дзвіницею, скрипіли, натягувалися й зникали в густій темряві. Кожен удар віддавався в землі. Будинки здригалися, з дахів сипалася солома, а біле дерево розгойдувало гілля, хоча повітря залишалося нерухомим.

Мирослава затулила обличчя рукавом. Попіл забивався у волосся, скрипів на зубах і жалив очі. Поряд Северин стояв на одному коліні, обома руками стискаючи руків’я встромленого в землю меча.

Тавро під його одягом світилося синім.

— Мій меч повернувся, — повторив голос із дерева.

Северин напружився. Його пальці ковзнули по руків’ю, наче хтось невидимий намагався розтиснути їх і змусити підняти зброю.

— Я не твій, — відповів Северин.

Із тріщини в білому стовбурі долинув тихий сміх.

— Ти сказав це й першого разу, — озвався Владен.

Коріння навколо чорного каменя рвонулося вперед. Одне вдарило Северина в груди й відкинуло до колодязя. Меч вилетів із його рук, перевернувся в повітрі та встромився у двері покинутої хати.

Друге коріння обвило щиколотку Мирослави.

Вона встигла вихопити з торби ножа й рубонула по білій поверхні. Лезо увійшло неглибоко, але з розрізу бризнула темна рідина. Корінь здригнувся й відступив, лишивши на чоботі липкий чорний слід.

— До каплиці! — закричав Данило.

Він стояв посеред площі, вже майже прозорий. Частина попелу з урни кружляла навколо нього, проходила крізь тіло й поверталася до мідної посудини в руках Орисі.

— Навіщо? — запитала Мирослава, допомагаючи Северинові підвестися.

— Під нею починається головний корінь. Там поховали Владена, — пояснив Данило.

— Ти казав, що він не помер, — справедливо дорікнула дівчина.

— Його тіло поховали. Цього виявилося недостатньо, — пояснив Данило.

Яскраві блискавки почали терзати Данила. Кожне сказане слово про Владена руйнувало прозоре тіло, перетворювало на тисячі порошинок.

— Так ось чого ти не міг мовити все прямо, — відразу усвідомила дівчина.

— На даль так, Ластівко моя.

В його словах не було злості чи іншої неприємної емоції.

Селяни, які ще мить тому тікали з площі, раптом завмерли. Сотні голів одночасно повернулися до білого дерева. Чоловіки й жінки, старі й діти стояли нерухомо, дозволяючи корінню обплітати їхні ноги. На їхніх обличчях зник страх.

— Василь Зоряний, — промовив голос Владена.

Старий без лівого вуха випустив сокиру, випростався й повільно нахилив голову.

— Чую, — відповів старий.

— Марена, дочка Якова, — назвав наступне ім’я Владен.

Жінка біля криниці повернулася до Мирослави. Її очі стали чорними.

— Чую, — відгукнулася жінка.

Імена лунали одне за одним. Голос під деревом називав мертвих, повертаючи їх до тієї миті, коли вони востаннє відчували життя. Кожен, хто відповідав, ставав частиною нерухомого натовпу.

Орися зблідла.

— Він дійде до нас, — прошепотіла Орися.

Данило схопив її за руку.

— Біжіть, — наказав Данило.

Вони рушили вузькою вулицею до каплиці. Северин прикривав відступ, відбиваючи мечем коріння, яке проривалося крізь землю. Його рухи залишалися точними, але з кожним ударом тавро розгорялося сильніше.

Позаду почулися кроки. Мертві жителі Вільшан ішли за ними рівними рядами. Вони не поспішали, не кричали й не погрожували. Тільки простягали руки, намагаючись схопити втікачів за одяг.

— Вони розірвуть нас? — запитала Мирослава.

— Ні, в них інше завдання, — Данило озирнувся. — Вони відведуть тебе до дерева й триматимуть, поки Владен не прокинеться.

— Тоді маємо перевагу, — сказала Мирослава.

— Яку саме? — запитав Данило.

— Вони не хочуть нас убивати, — пояснила вона.

Северин перехопив меч обома руками й розвернувся до натовпу.

— Я не був би в цьому таким упевненим, — відказав Северин.

З-поміж мертвих виступив високий чоловік у ковальському фартусі. У руках він тримав важкий молот. За життя удару такої сили вистачило б, щоб розтрощити кінський череп.

Коваль замахнувся. Северин відхилився, пропускаючи молот біля плеча, вдарив чоловіка руків’ям у груди й відкинув на інших мерців. Він міг би відрубати ковалеві руку, перерізати горло або розколоти череп, проте використовував меч як палицю, уникаючи леза.

— Вони вже мертві, — сказала Орися.